ДИТИНСТВО ВСЕ ЖИТТЯ ХОДИТЬ З НАМИ

НАШЕ СЕЛО

Неначе довжелезна зелена яблунева гілка, обвішана листям і яблуками, так наш Тетерів між селами. Там наше село Бурківці, розташоване на березі річки. По ліву сторону пологий беріг, по праву – крутий. На самому вищому пагорбі знаходиться цвинтар з віковічним старичаном дубом, який росте біля головних воріт цвинтаря. Цвинтар з трьох боків обкопаний глибоким ровом і обсаджений високими дикими грушами. Лише зі сторони ставка і пролягаючою між ставком і цвинтаром дороги крута пісчана круча цвинтаря завжди покрита пахучим чабрецем і синьою шавліею. Тут найшли собі вічний спокій і відпочинок наші предки.

Село має декілька вулиць. Центральна називається селом. Це коротенька вулиця. Глиняні хати закуті в солом’яну стріху, солом’яні або ж з бур’яну загати взимку виглядають поміж садків, неначе городські молодиці в шубах. Малесенькі вікна мружаться світляками каганців. Ламп керосинових тоді не було ні в кого. Опівночі каганці підморгують, пригасають. Тоді вже місяць мрійливо заглядає в вікна, як обережний парубок до дівчат.

Хати в селі тулилися одна біля одної близенько, на віддалі п’ять-шість метрів. А то і загальне подвір’я, як у дядька Василя. Городи вузенькими полосками, розділені межами, за які нерідко сусіди сварилися і на ціле літо залишалися ворогами. На Різдво мирилися і ходили один до одного в гості. Майже всі були родичами. А в кожній хаті дітей було, як в маківці маку – по вісім-десять душ. Зимою бігали босими за хлів. Потім відігрівалися на печі. Рідко простуджувались. Слабенькі вимирали, сильні виживали. Їли сало з часником. Пили молоко з домашньою випічкою, хлібом і пирогами.

Талії вулиць оперізуються тинами з молодої лози. Вуха дівчат прикрашаються сережками з вишень-лутівок. В косах голубіють квіти волошок.

Весною хазяйки білять стіни білою глиною, змащують призьби рудою глиною, і підводять жовтий поясок жовтою глиною. Як зійде сніг в центрі села, біля великого хреста босяком граються дітлахи в невибагливі забави: «раю, раю пропускаю, останнього залишаю». Або в хованки.

Секундами цокає час. Підтягується раз в сутки гиря на настінному годиннику.

По весні село тоне в цвітінні садів. Красується вишневими садками. На кілках тинів висять чисто вимиті і випарені кропивою і кіп’ятком горшки і гладущики.

На березі річки, на оболоні, пасуться гуси з виводками пушистих гусенят. На зеленій траві відбілюються полотна. А в кручі батько з каламутної води викопує квадрати торфу, в якому біліють стволики очерету.

Хлопчики допомагають їздовим купати коней в ставку. Коні від задоволення фиркають. В лісі по ровах збирали ягоди, ожину, мурзалися стиглою шовковицею за Панасовим садком.
Вечором безплатно дивилися кіно. Величезний екран колосився полями.

На центральній вулиці стоїть церква, дерев’яна, завжди викрашена в голубий колір. Вікна вузенькі, високі. Шкло в шибках різнокольорове, переливається при освітленні сонцем барвами кольорів райдуги. Зверху три куполи з хрестами. В головному куполі розташована дзвіниця. В недільні дні я любила забиратись туди з дядьком Василем Макордєєм, дивитись і слухати як він вправно здобуває мелодію музики з таких різних по тембру дзвонів. Це були святкові хвилини, які лишились в пам’яті на все життя.

Дядько Василь, маючи музикальні здібності і прекрасний, богом даний голос – тенор, керував церковним хором і вів хорові гуртки самодіяльності в школі. Церква навкруги була обсаджена яблуневим садом.

Поряд знаходилась панська хата на високому фундаменті. Посередині був довгий коридор, по обидві сторони котрого було по дві кімнати. В кінці коридора - пристройка. Це була наша семирічна школа. В пристройці знаходилась вчительська кімната, а в чотирьох кімнатах – шкільні класи.

Вчились в дві зміни. Молодші класи вчились зранку, а старші – після обіду. В кожному класі було по сорок-п’ятдесят дітей. А після занять працювали гуртки самодіяльності: співочий, рукоділля, театральний, танців. Дивуюся і тепер, де ці милі вчителі знаходили в собі силу волі вчити нас усьому цьому безкоштовно, не рахуючись з переробленими годинами. Коли для них тоді був відпочинок у повсякденній праці? Адже мали свої сім’ї, своє хазяйство, городи. А залишались високоінтелігентними і добрими.

На цьому ж подвір’ї була ще хата д’яка, яка теж мала високий кам’яний фундамент і складалась із кухні і двох кімнат. Тут знаходилась бібліотека. Це був світ книг і пізнавання.
Тільки жаль, що читати рідко доводилось. У кожної, бодай найменшої дитини були свої обов’язки по домашньому господарству. Літом пасли на оболоні гусей, телятко, доглядали курчат. Нарвати бур’яну і накришити поросятам. Батьки працювали на колгоспному полі.

Далі по вулиці знаходилась контора колгоспу і сільрада в хаті Григорія, бувшого кулака, котрий був репресований в Сибір. Це була на два окремих хода сама більша в селі хата на високому кам’яному фундаменті і залізною крівлею. Дощаті поли, великі вікна. Під час війни цей Григорій появився в селі і заселився в одну половину своєї хати. В другій половині організували медпункт, де працювала Панасова Манька фельдшером і Борознячка Марія акушеркою. Все життя після війни Григорій портняжив в своїй половині хати, шив верхню одежу людям. Свитки, кожухи. Так і дожив тихо, одинаком до своєї кончини.

А після війни хата постаріла і, як усе в цьому світі, прийшла в негодність, повалилась. І на прикрість всім односельчанам, вистрадавшим післявоєнний голод, в ямах під хатою тонни зітлілого обвугленого зерна, яке в голод спасло б все село.

Далі по цій же вулиці стояла дерев’яна колгоспна комора, бувша панська, котра зберігається в доброму стані і до цього часу. Над колгоспним ставком маєток пана Потоцького, племінника пана Станіслава Потоцького, Броника. Це одноповерховий будинок, довгий, на десять кімнат і кухню, критий залізом. Вікна величезні, зі ставнями дерев’яними. В цьому будинку розмістились колгоспні дитячі яслі-сад. За будинком посаджений великий фруктовий сад, обсаджений кругом кущами колючої акації, з стручків котрої ми робили пищалки. Колись ці кущі гарно підстригались. Це була жива загорожа. В саду були прокладені алеї, висажені жасмином. Були також бесідки, обсаджені безом. Нам, дітворі, в цьому саду було де бавитись, грати в хованки. А ще там росли кущі чорної смородини і поричок. Наші дитячі лакомства.

Помню, в яслях нас перевдягали із домашньої полотняної одежі в червоні сатинові спіднички і в червону полоску білі ситцеві блузочки. Для хлопчиків були червоні трусики і білі сорочки. Виглядало святково і охайно. В яслі ми ходили охотно. Це був уже 1934 рік.

Годували нас добре. Запам’ятала скибочки чорного хліба домашньої випічки, намащені пахучим медом і кружки молока. Називався – другий сніданок, якого ми чекали.

Були в селі ще вулиці: зарічна, закорчима і заруда. Найбільше я любила вулицю зарічну. Вона розташована між річкою і лісом на високому березі Тетеріва. Хати там поставлені рідше аніж в селі. Замість тину обкопані ровом і обсаджені кущами бузини.

В селі хліви були продовженням хати. А за там, за річкою, строїлись окремо. Подвір’я називали обідцем. Біля хат великі сади. Городи тягнулися до лісу.

За часів колгоспних вистроїлись ще дві вулиці: малі і великі участки. Тут строїлись молоді хазяї. Земельні наділи були по 60 соток. Городи тягнулись до Хвоси (притоки Тетеріва). Тут же були і сінокоси. На цих двох вулицях люди жили мирно і зажиточно. Доход для хазяйства із 60 соток землі був багатий.

А ще кругом – колгоспні поля, з яких можна було щось поцупити. Зерна, картоплі і буряків, соломи від скирти. Там люди один за одним не слідкували і не доносили в колгосп, як в селі.

НАША ХАТА

Це була низенька, вгрузнувша в землю хатина, покрита соломою, з глиняною долівкою, на дві половини.

Сіни загальні. А з сіней на обидві сторони по одній кімнаті. Ці кімнати називались: бабина хата і Іванова хата. Кожна з них була біля дванадцяти метрів. В сінях за дверима стояла дерев’яна бочка на відер десять йомкістю, завжди наповнена водою для корови і для хатніх потреб. Наносив воду в цю бочку завжди батько. Від дороги жила баба Ліксандра. Повитуха на села Лихосілку, Молочки, Мотрунки і хутір Бужин. В бабиній хаті було два вікна: застільне від дороги, а друге дивилося н подвір’я. Ще була піч, дерев’яне ліжко, вимощене соломою, стіл біля вікна і скриня.

В нашій хаті була піч, тапчан (закопані в землю стовпчики і покладені на них дошки), що вимощувався соломою і застелявся домотканим рядном. Скриня замість стола стояла біля вікна (воно було одне на нашу хату). От і вся мебліровка.

Над тапчаном від стіни до стіни протягнута жердка, на яку закидалась вся наша полотняна одежа. Над дверима від печі до надвірної стіни була полиця, де складались горшки, гладущики, макітра. Глиняні полумиски і дерев’я ні ложки складались на припічку в оцинкованому тазі – найдорожчі речі в хаті. От і весь посуд.

Під тапчаном зберігалось все взуття. Тапчан на ніч вимощувався соломою, застелявся зверху домотканим рядном. Тут я спала с матір’ю. Вкривалися кожухом. Замість подушки мішок, напханий сіном, сильно пахнущим. Ранком солома спалювалась в печі для готування їжі. Батько завжди спав на печі. Там було твердо в боки, але тепло.

Однієї ночі я проснулась від нестерпного болю в суставі. На припічку горів каганець. Лампа керосинова була тільки в попа. На краю печі сиділа мама. Ноги звисали донизу, а на руках вона держала сестричку Вєру, якій було десь біля року. Вона стогнала, задихалась. Мати напівголосом, плачучи молилась Богу. І раптом Вєра замовкла. В кімнаті стало тихо. Мама злізла з печі, поклала замотану в рядно Вєрочку на скриню і стала гірко плакати. Потім розбудила батька і сказала йому, що Вєрочка померла. Це було десь перед світанком, бо у вікні ще було темно. Батько сказав: Царство їй небесне. Але, лучше померла б ця каліка… (тобто я).

Мені стало страшно і, тамуючи біль в суставі, я стиснула зуби і забилась в куточок на тапчані. В хаті була смерть.

Батько покликав з другої хати бабу Ліксандру. На скрині поставили дерев’яні ночви з водою, і баба Ліксандра обмивала Вєру мокрим рушником. Для мене то була лише голенька бліда лялька. До ранку ніхто не спав. Я мучилась від болю в нозі. Ранком зі стельмашні принесли маленьку труну, вимощену сіном, покриту куском полотна. Тіло, загорнуте в кусок відбіленого полотна, поклали в труну і винесли з хати.

На мене і мої болі ніхто не звертав уваги, я сиділа в куточку тапчана і плакала від болю і смутку.

Поминки відзначили в бабиній кімнаті, бо там був стіл і довгий стілець. Це було влітку 1931 року. Мені принесли смачного гороху.

КОНСІЛІУМ І ЛІКУВАННЯ

Фельдшер Кіндрат під час громадянської війни служив у полковому госпіталі санітаром. Поскільки цей кмітливий солдат цікавився медициною, то при Радянській владі закінчив медичні курси, склав грамото по цій галузі іспити і вернувся в село дипломованим фельдшером, де пропрацював до кінця своїх днів чесно, віддано своїм односельчанам. Його поважали, та й одягався він більш культурніше, ніж сільські мешканці. На ньому завжди була перкалева, чисто випрана і вигладжена сорочка. Кортовий (х/б) костюм завжди випрасований. По одежі і по відношенню до людей він був інтелігентною людиною.

Одного разу баба Ліксандра покликала його оглянути мене. Від болю я нічого не їла, тільки пила воду днів чотири. Зблідла, знесилилась. Прийшла ще якась баба-знахарка з Краснополя, подруга баби Ліксандри.

Оглянувши мене, фельдшер Кіндрат сказав, що в мене здорові серце і легені. Якщо не лікувати ногу, то я буду рости калікою.

І от розпочалось лікування. Баба Ліксандра в лісі назбирала зілля (лікувальні трави). Батько купив невеличкий дерев’яний цебрик. Зілля зранку парили в великому горщику, який знаходився в печі, обгорнутий жаром цілий день. А вечором мені робили ванни з цього настою. Після ванни баб Ліксандра натирала мені ногу гусячим жиром. Ванни робили через день, а через день мою ногу обкладали гарячою рудою глиною, що накопали біля Хвоси. Через півроку до осені я стала легенько ступати на ногу, ходити по хаті, тримаючись за лавку і ліжко.

Баба Ліксандра забрала мене до своєї хати. Ми разом спали. Мені було тепло і затишно. З ганчірок баба шила мені ляльки, робила їх із соломи, якої було багато і різної величини.

В кожному селі була своя швачка, і баба приносила мені від них лоскути тканини, вчила мене шити лялькам одежу. Таке заняття мені дуже подобалось.

Пізніше баба Ліксандра навчила мене вишивати хрестиком по полотну. Свою першу мережку, вишиту чорними і білими нитками я зберігаю до цього часу.

БАБА ЛІКСАНДРА

Це була немолода і дуже сварлива жінка. Мала двох дітей – Івана, мого батька, і Катерину. По словам баби, коли Катерині виповнилось вісім років, вона і баба заболіли вітряною віспою. В баби все обличчя було покрите шрамами від віспи і випливло ліве око. Так, що на ліве око баба була сліпа.

В той час заболів психічно ії чоловік, батько мого батька. Федосій, і покінчив життя самогубством. Він при панських покоях був поетом. За гарні похвальні вірші йому давали заробітню плату, таку, що хватало на прожиття всієї сім’ї.

Панський маєток знаходився над колгоспним ставком. Це був довгий одноетажний будинок з великими вікнами.

БАБА СИКЛЕТА

Мамина мати була тихою, спокійною, врівноваженою жінкою. Мала чотирьох дочок: Палажку, Маринку, Домаху і Антошку, мою матір. Жили в малесенькій хатині, побудованій ще батьком її чоловіка. Дід Микола і баба Сиклета були обоє великими трудолюбивими людьми. На цьому подвір’ї була побудована і хата брата Миколи. Фамілія їх була Недоборівські.

Баба Сиклета двох дочок видала заміж. Палажку за Горкуна Микиту, а мою маму за Дубового Івана, мого батька. До Маринки прийняла зятя Василя Макордєя. А Домаха лишилась незамужньою. Була вона якоюсь стисливою, несмілою. Так і прожила в селі ніким не заміченою.

Дядько Василь Макордєй так і прожив майже все життя з тіткою Маринкою в построєній ще дідом хаті. Мав п’ятеро дітей. Ще малими повмирали Іван, Оксана, яка була від народження незрячою, Василь, що народився недоношеним, то їсть нежиттєздатним. Виросли тільки двоє: Степан і Федько. Вони потім і поїхали шукати щастя в Одесу. Стьопа був сталеваром, Федько став вченим. Вчить студентів в Одеському університеті, займається научною роботою з хімії. Вони і забрали потім батьків до себе і доглядали іх до самої смерті.

БАТЬКО

Мій батько, Дубовий Іван Федосович народився в 1902 році. Працював в селі у пана Потоцького з 12 років на конюшні. В чотирнадцять років на зароблені гроші купив кобилу, яка принесла йому через рік лоша. Уже стала пара коней. Далі на зароблені гроші купив воза і став хазяїном на виживання. Пізніше на хуторі Бужин купив один гектар землі і тяжко з бабою Ліксандрою її обробляв. Сіяли пшеницю, жито, гречку, овес, ячмінь. Переробляли вручну в жорнах на муку і крупи, мали хліб і кашу. Картоплю садили на 18 сотках біля хати.

В вісімнадцять років оженився, взявши бідну але роботящу дівчину, яка в Лихосільці у богача доглядала трьох дітей. Баба Ліксандра завжди докоряла маму – наймичка. А цій наймичці ще не було і шістнадцяти років.

Після громадянської війни під час колективізації в батька забрали в колгосп цю пару трудом дитячим нажитих коней, воза і весь інвентар. Батько був обурений, невдоволений на такий порядок. Працював в колгоспі нехотя, шукав собі найлегшої роботи – то об’їздчиком полів, то сторожом. Піздніше став їздовим в колгоспі.

Маючи коней в руках, міг що-небудь підкинути в хазяйство додому: то в’язку сіна, то соломи. Хмизянку дров з лісу. Поки вистачало здоров’я, працював.

Воював в фінську війну. Два рази був тяжко раненим, обморозив ноги. Після війні Вітчизняної доглядав за хазяйством вдома. Чинив шкури зарізаних на м’ясо бичків, що було нелегально, бо заборонено владою. Із цих вичинених шкур шив нам чоботи.

Пам’ятаю, замість цвяхів прибивав підошву березовими штихтами. Вони були похожі на короткі сірники з загостреними кінцями. Шилом робив в підошві дірку, слинив кінчик штихта і молотком забивав.

А ще із лози плів кошики. Тоді в таких кошиках зберігали всю зиму посолене сало і м’ясо, підвішене га горищі. А також при збиранні картоплі користувались такими кошиками. Також плів на замовлення колиски для новонароджених.

Косив траву для корови. Разом з мамою обробляли город. Отаке було важке життя. Ще батько садив і доглядав садок за хатою. Яблоні, сливи, вишні.

Колгоспним ладом був незадоволений. Оплата була нікчемна. Щоб вижити, потрібно було красти з колгоспних полів зерно, картоплю. За крадіжку батько це не щитав, а казав: беру за свою тяжку працю. Хотя режим тоді був строгий. За пучок зрізаних стиглих колосків судили. Давали 3-4 роки тюремного ув’язнення.

За роботу в полі і на буряковій плантації мамі ставили один трудодень. Тоді називали – «палочка».

Гнали горілку – бурячищу і відзначали свята.

МАТУСЯ РІДНЕНЬКА

Дорога і рідна матусенька… Скільки сили волі потрібно було тобі, щоб винести цей непосильний тягар на плечах свого життя? Такий тяжкий фізичний труд? Я цілую руки матері, котрі тримають серп. В руках солодкого відчуття не знала. Уві сні бачу ці руки серед снопів жита, в грядках капусти, огірків. Чую хруст в її руках свіжеспеченого хліба. Несу свій хрест каяття, часом несправедливих вчинків. Образ, сльози матері не проміняю на перли життя. Чорні руки, потріскані до крові від чорної землі пальці.

А народилася мама в 1906 році, в сім’ї двух панських наймитів Миколи і Секлети четвертою дитиною. Рано, дуже рано, в 12 років, сама ще дитина, найнялась доглядати трьох дітей у лихосільского поміщика – Харчука. Не було ще 16 років, як вийшла заміж за такого ж наймита, як і сама, до злої-презлющої свекрухи. В 17 років народила дочку, яку назвала Ганею. В дев’ятнадцятирічному віці народила сина Степана. Обох і похоронила до мого народження.

Мене родила на двадцять третьому році життя крепкою дівчинкою. Але, поскільки назріла робота над своєю ділянкою землі в полі на виживання і понад усі умови життя, то, по розказам батька і матері, в вісім місяців я вже ходила. Після року мого життя дозріли роботи в полі, і колиску зі мною повісили в куточку між Ярининою хатою і нашим хлівом. Покинули ненадовго, а я випала з колиски і не могла стати на праву ногу. Так продовжувалось до трьохрічного віку. Цілих два роки. Не знали ми тоді ні лікарів, ні ліків. Все йшло випадково, як Бог дасть.

А тут ще народилась сестричка Вєра. Як малечі, їй була приділена вся увага, а я не могла ступити на ногу. Батьки вирішили, що я так і буду жити калікою. Але кажуть: як навік, то найдеться і лік.

Батьки похоронили Вєру. Яка це душевна біль батьків, в молодому віці похоронити трьох дітей. А я, хоть і каліка, але оказалась живучою. Видно, Бог нагородив здоров’ям. От і тягну уже вісьмідесятий рік. Пережила маму на цілих вісім років.

Після мене на горе і голод в 1932 році народився брат Василь. Пам’ятаю, як баба Ліксандра напекла в печі з гречаної полови оладків, склала їх в макітру, а вони і роз’єднались знову у полову. Василь був на грані смерті від голоду. Весь набрякший, особливо була страшною водянка яїчек, як будто два шари набрані водою. Так от, Василь, сидячи над тією макітрою з половою обома руками запихав цю полову в рот. А батько бігав по хаті, плакав, і в розпачі кричав: Повішусь! Щоб я не міг прогодувати двох дітей!

Батькові було лише 31 рік. Мамі – 27. Від голоду у мами було тяжке виснаження організму, вона страдала курячою сліпотою.

А весною, коли стало розпускатися листя на деревах, баба Ліксандра і мати брали мене і Василя на руки і ходили в ліс обривати молоденькі листочки на липах. Вони були такі солодкі і липкі. Це були наші весінні харчі. Були в них і вітаміни, і калорії. Це спасло нас від голодної смерті. Але яка сила була надана мамі природою і Богом! Страдаючи курячою сліпотою, при такому крайньому виснаженні, вона ще два рази в сутки годувала Василя груддю, і, прожовуючи ці липові листочки, пхала їх Василю в рот. Він же ковтав з насолодою, і мав зелену піну на губах. Тоді йому було 8 місяців.

Одного дня коли наша сім’я паслась в лісі, ми почули що неподалік в кущах плаче дитина. Я з мамою стали шукати і найшли: поблизу на широкому пеньку лежала дитина, замотана не в полотняні пелюшки, а в чистенькі байкові. Дитя плакало і цмокало губами, просячи його погодувати.

Мама розмотала його, а внизу, під першою, лежали ще запасні біленькі пелюшки. Дитина була запісяна, мама поміняла пелюшки і сказала, що ця дитина молодше нашого Василя на місяців три. Вона погодувала дитя грудним молоком, и дитина заснула. Це був хлопчик з рудим волоссям. Порадились мама з бабою Ліксандрою і порішили забрати додому. Не залишати ж його на поталу диким свиням.

Тоді в нашому лісі розвелось дуже багато диких свиней. Вони рили землю під дубами і дикими грушами, годувались їхніми плодами, які за зиму зберігались під снігом.

А пізно вечором в той же день хтось до нас тихо постукав у вікно. Батько вийшов зустріти. Це був молодий єврей по фамілії Літман, а знайдений у лісі хлопчик був його син Петя.

В той час в нашому селі жили дві багатодітні сім’ї євреїв: Мізрахи і Літмани. Так от, Літман сказав, що в його дружини нема молока, і попросив, щоб мама місяця два погодувала їх сина. За це він не дасть нашій сім’ї померти з голоду. Його брат Мізрах Янкіль працював в млині мельником, а Літман – помічником. Тоді багаті люди і колгосп трошки мололи зерно, а Янкіль змітав обметицю, тобто мучну піль по стінам млина і по строгому секрету вночі приносив нам два-три кілограми такої муки..

Баба Ліксандра варила затірку Це мука, розведена гарячою водою. Похожа на теперішній клей для наклеювання шпалєрів. Такий суп був ситніший, ніж з молодої кропиви і листочків липи. Так ми і вижили до нового урожаю.

А з сім’ями цих євреїв дружили все життя. Вони були багатодітні і жили так, як українці в селі. Правда, Літман у баби Варки орендував кімнату і держав невеличку крамницю зі всіма необхідними товарами для села. Сіль, мило, сірники, спеції, дріжджі, нитки, голки, цукор, цукерки і т.п. Але жили не заможно.

Де тільки в нашої мами брались сили? День і ніч шурхотіло веретено, випрядалась нескінченна нитка з коноплі при світі каганця. Якщо баба Ліксандра варила їсти, то мама не відходила від кужеля. Потрібно було напрясти ниток, щоб виготовити полотно для натільної і верхньої одежі, рядна і мішки для зерна.

А пізніше батько в Любарі продав бичка і привіз дві прялки-коловоротки бабі Ліксандрі і мамі. Так що пряжу пряли швидше і легче. За такої праці ніколи жінкам було потеревенити.

КУРСИ ТКАЧИХИ

Мама виявила бажання навчитися ткати полотно. І от осінню після збору урожаю з поля і городу батько договорився в Карпівцях з ткалею, що та навчить маму всім премудростям ткачества, а батько за це пошиє хазяйці і хазяїну по парі чобіт із шкіри бичка, вичиненої батьком. Купили свій верстак (ткацький станок), начиння, снівницю, вертушку, і мама по своїй кмітливості обігнала свою вчительку. Особливо в художньому розташуванні різнокольорових полосок при виготовленні ряден. Вал (це потовщена пряжа) мама сама красила для виготовлення ковриків і ряден. Я вже вміла веретеном прясти вал. Це в селі повинна вміти кожна дівчина. Як нема напрядених і вишитих дівкою рушників, то її вважали ледачою, і хлопці не брали заміж. На пам’ять і до сих пір в мене зберігається домоткана скатертина. Ткались вони особливо, на шости підніжках. І виходив особливий малюнок в ромбики, а то і в ялинку.
Полотно, рядна і мішковина виготовлялись на двох підніжках, а рушники – на чотирьох. Потрібно було уміння намотати основу на снівниці по особливому вичисленні в пасмах. Пасмо складалося із тридцяти ниток. Полотно ткалось: вужче – в десять пасом, ширше в дванадцять пасом. Скатертина в 16 пасом, рушники в вісім пасом. Рядна і мішки – в десять пасом. Підткання (поперечні нитки) залежно від виробу підбиралась товщина ниток. Як я любила з мамою точно вищитувати нитки в пасмах, намотувати цівки для човника. Цівки батько робив із трубчатих стволиків бузини. Любов до ниток мама привила мені на все життя. Люблю згадувати часи, коли в хаті кружилася снівниця, витушки, шуршав колесом коловороток. Як тільки мама виходила з хати порати худобу (так називалось годування домашніх тварин), то я з її дозволу миттю сідала за верстак і ткала.

Також у всьому хотілось бути схожою на маму. Адже, таке життя було: і постелю, і одежу, і взуття самотужки потрібно було робити.

ЛІС

Осінній ліс доспівував свою пісню. Жовтень встеляв стежки золотавим килимом. Гойдаючись опускалось листя, міняючи кольори стежок, доріг. Розбіглися по галявині опеньки, подекуди дружно обнімаючи стовбури вікових дерев. Це була наша пора заготовити на зиму дубового листя для палива. Баба Ліксандра згортала граблями в великі купи, а я з мамою в туго набитих лантухах (зшитих великих мішках із ряден) носили додому і також туго набивали в хлів. Зимою найкраще ним нагрівали грубу, спалюючи один лантух за вечір. Від цього листя довго не загасав жар в грубці. В хаті було тепло і затишно. В жарі пекли картоплю пахучу і хрумтящу, їли з квашеною капустою. Такі вечори пам’ятаються, як святкові.

НІЧ

Застудилася земля, схрипло небо. Обірвані хмари біжать низько над селом, обдираючи боки об верхівки дерев. Місяць підганяє їх, вказуючи дорогу. Небо – м’яка постіль. Коли спалахувала блискавка, розкидала по небу білі тріски. В хаті засвічувався образок на покутті. З нього збігала тінь. Страх відходив. Ставало затишно на печі від муркоту котика. На підвіконні цвіли калачики – мамині улюблені квіти. В хаті пахло свіжим сіном, котрим було вимощене ліжко. І приходив чарівний сон.

ШЛЯХ

Щовесни супроводжую його в ностальгічній подорожі до села. Бува, на шляху від утоми прожитих років сяду на рові лісу відпочити. Молодий вітерець хизується силою. Здмухне сухі гілочки з кущів квітучого терену, поворушить його цвітом. А шипшина цвіте великими пахучими рожевими квітами. Вподовж рову цвітуть синенькі проліски, жовтий первоцвіт. Навпроти з чорної ріллі зринає ввись таке ж чорне вороння. Все вище і вище здіймається в небо сонце. Відпочили ноги – пішла далі. Вже перед самим селом помічаю кущі верболозу по коліна в воді в сіро-голубих котиках. Серед них зависає перша бджілка. З легким підстрибом пробіжить по воді лелека, залишаючи за собою обірване намисто срібних бруньок. А в залитому сонцем просторі глипає крильцями метелик. Радіє пробудженню. Йокне серце, відчуваючи біль весняної краси.

А ось за лісом і горб, покритий зеленою травичкою, білими і рожевими маргаритками. Ми їх називали кражаночками. Цвіте синя шальвія. А на крутому спуску цвинтаря розстелився пахучий чебрець. Зліва шелестить в ставку очерет. Проминаю греблю, де завжди співучо шумить вода.

Перша зліва - хата моєї шкільної подруги Гані Мельник Гаврилової, котрої вже нема в живих. Справа – круча. Спускаюсь до кринички, щоб напитись джерельної води. Над кручею на своєму подвір’ї стоїть Марійка Харчук з палочкою, як і я. Теж моя подруга дитинства, кличе до себе погостювати. Поклала в миску свіжого сиру, налила молоком. Поклала домашньої випічки хлібу. Це все було від щирої душі, по домашньому. Погомоніли. Згадали молоді роки і наш злиденне дитинство.

Завтра проводи на цвинтарі, де зберуться всі мешканці села. Біля кожної могилки своя родина.

Сестру Надю дома не застала. На подвір’ї з віником, як з винтівкою стояв п’яний Гриць. Став сквернословити, не пустив в хату. Прийшла Надя, стали між собою гризтися.

Переночувала у Вєри Бадігон, внучки баби Варки. Від образи не спалося, що Надя приютила цього п’яницю на батьківське добро і хазяйство. І сама спилася.

Вийшла на подвір’я. Жовті мухи зі сходом сонця вже роїлися стовпом над купою перегною. Півень зранку повів курей на город на черв’ячні заробітки. Кіт сидів на лавці біля недопитої миски молока і позіхав.

Пішла на цвинтар, пороздала дітям привезені гостинці. Почали сходитись односельчани. Я поклонилась могилкам Антона, Лєни, батька і матері, тітки Домахи, прибрала торішнє листя. Всі могилки поросли барвінком з синім цвітінням, неначе ковриками.

Помилувалась на цю одвічну красу, і коло дванадцятої години поїхала додому, в Бердичів. Сильно відчула свою самотність. А люди сім’ями збирались біля своїх рідних… А через верховіття велетня дуба проглядало село…

ДИТИНСТВО ВСЕ ЖИТТЯ ХОДИТЬ З НАМИ

В січні 1939 року сердита зима справляла свої закони. Бушували сніжні заметілі с кріпкими морозами. Зима була непосильна. Батько був на війні в Фінляндії. Сталіну захотілося розширити, вирівняти кордони, не зважаючи на людські жертви. Були відхвачені від Польщі області Західної України –Івано-Франківьска, Тернопільська і Черновицька, які завжди ненавиділи СССР, і називали нас окупантами, москалями.

Фіни, бачачи непереможність Радяньскої Армії, яка дійшла до укріпленої лінії Манергейма, попросили перемир’я. По договору віддали нам город Виборг.

Так ось, в таке заметілля вітер завивав і свистів в комині, шарпав за двері, та замурував всі віконця в нашій, обкладеній загатою, хаті. З дверей на вулицю не можна було висунути носа. До залізної клямки примерзали пальці. В таку ось погоду за бабою Ліксандрою приїхали саньми з села Лихосілки – розходилась породілля. І через снігові заноси баба Ліксандра не могла добратися додому троє суток.

31 січня 1939 року ми з Василем на прокинулись печі від страшного зойку мами. Нам було дуже страшно без батька і баби в цій замурованій снігом хаті. Василю було сім років, мені одинадцять, а мамі тридцять три. Мама дуже кричала і плакала, і попросила нас покликати бабу Варку.

Двері у всіх хатах в селі відкривалися у середину. Ми з Василем вдягнулися, відчинили сінешні двері, а там сполошна стіна, замурована снігом. Вийти на подвір’я неможливо. Василь зкумекав таку версію: вилізти через комин. Ми з ним поставили в комин довгу дерев’яну драбину, на якій мама літом вимащувала з середини комин. Вона лежала в коморі. Для штраховки, щоб не потонути в снігу, прив’язали до комина зверху мотузку і Василь пустився в мандри, потім гукнув, щоб я мотузку потягла назад, що сніг добре спресований, не провалюється. Баба Варка жила від нас через хату баби Гані, якої не було видно з під снігу. В баби Варки сніг був від дверей уже очищений. Баба Варка була рідною сестрою баби Ліксандри. І от, баба Варка таким же Василевим маршрутом прийшла до нас через комин, як баба Яга. Зібрала солому з нашого топчана, Василь відкрив сінешні двері, настругав снігу в баняк. Баба поставила в піч топити воду. Ми з Василем скручували крутіні з соломи, баба обклала баняк крутінням, запалила, і сніг танув.

Мама дуже кричала, нам було страшно, Василь плакав, а баба Варка, щоб нас заспокоїти, говорила, що це так потрібно. Мама скоро народить дитину. І от, рівно о десятій годині ранку народилась криклива дівчинка. Баба Варка її обмила, замотала в полотняні пелюшки. Мама зразу назвала її Марією.

А настінний годинник все цокав і цокав, відщитуючи перші години Маріїного життя. Василь підтягнув гирю. Це був його обов’язок. В хаті стало тихо і затишно. Біля печі поралася баба Варка – готувала нам і мамі їжу. Вечером повернулася баба Ліксандра.

Тим часом з подвір’я нам відкидали сніг сусіди. Дядько Левон з своїми синами Семеном і Федьком, що жили навпроти нашої хати, старий Цізар. Центральна вулиця до школи і кооперації була як тунель серед гір, а з кожного подвір’я тягнулись до дороги вузенькі стежки, наче окопи в війну. Нам, дітворі було де гратись у хованки і війну.

В травні місяці повернувся з війни батько з сильно обмороженими ступнями ніг. Лікувався в Ленінградському воєнному гошпиталі, де йому ампутували обидва мизинні пальці. То були не ступні, а сплошні кровоточащі рани. А потім, все життя, огрубіла шкіра на всій ступні. Батько в’язав собі гачком з валу лапті і так все літо ходив в поле на жнива і сінокос.

СІЛЬСЬКІ ТРАГЕДІЇ

Зелений коридор сільської вулиці, що вела з центру села на оболонь до річки світилась синім оком неба. По цій вулиці старий коваль Зволянський проводив на війну двох красенів-синів: Поля, старшого і Стасіка, молодшого. І ще зятя старшої дочки Ядзі Смітка. Очі не плакали, тільки душа. За спиною зціплені міцні руки коваля. Пальці злегка тремтіли. Старша дочка йшла позад, тримаючи за руки двох діток: сина і дочку. Гірко плакала. Мати лежала в ліжку з тяжким сердечним недугом, не підводилась з ліжка, а через дві неділі пішла назавжди з життя. Проводили на війну з тяжким смутком, неначе назавжди.

Менший син Стасік недовго воював. Загинув десь за Любаром. На зятя прийшла похоронка через рік. А Поль повернувся після війни, скалічений, без лівої ноги, контужений. Контузія часто в уяві повертала його на поле бою. Після тривалого лікування впадав в забуття. Завжди шукав самотності і притулку в полі, або в лісових хащах. Там слухав музику лісових зарослів, мову птахів. Набирав букет лісових квітів. Жовті волові очка, пахуча жовта кашка, з медовим запахом біла кашка, пушистий горошок, сині дзвіночки.

Пройшли два післявоєнних роки, поступив в педагогічний інститут. Виздоровів душою і розумом. По закінченні інститута працював в селі Дриглів за Чудновом. Там і найшов свою долю.

А з Ядзєю сталася страшна трагедія. При визволенні нашого села, Бурковець, Радянською Армією з дітьми заховалася в окоп на городі. Червоноармійці йшли лавиною і натрапили на цей окоп. Крикнули: - Хто тут є, виходьте, або будем стріляти. Може, з переляку, ніхто не обізвався, солдати прошили автоматною чергою цей окоп. Насмерть вбило маму і її сина. Дочка Нюся осталась живою. Солдатами були організовані похорони. Це була трагедія для всього села. А старий Зволинський ростив свою внучку, в післявоєнні роки допомогав вчитися в інституті.

Була в селі і інша трагедія. Зеленіла трава, в повному розквіті цвіли квіти. Гаряче обігрівало землю сонце. Це була пора переджнив’я. Під час окупації ми, дітвора, збирали в лісі і полі невикористані снаряди, розбирали їх, і користувалися порохом для підпалювання дров в печі. Порох був різного кольору і різної форми. То в вигляді трубок коротких і довгих, то коротеньких, неначе намисто. Гільзи сплющували і використовували замість ламп, а мідні обрізали і робили кружки.

В липні 1944 року біля кладки через річку зібралися хлопчаки, розбирали такі снаряди. І один снаряд розірвався. Миколу Олійника осколком поразило в саме серце. Смерть наступила раптово. Міші Сапігурову відірвало ногу нижче коліна. То були хлопці 1927-го року народження. Антону Мирончуку поранило п’ятку. Федьку Макордєю осколок попав в око. Помню, його мама плачучи питала: - Федю, ти мене бачиш?

Я в той час прала хуста неподалеку від цього вибуху. І мені попало. Невеличкий осколок поранив мені бедро. Прибіг мій батько, відмив на нозі кров, заніс мене додому і відлупцював приказуючи: - Чого ті туди полізла. А потім батьки попросили, вговорили, щоб я нікому не розказувала. Бо каліку ніхто не візьме замуж. Отак по збігу обставин я перенесла вдруге травму тазобедренного сустава. Що з роками давалося взнаки. А в 1996 році вийшов закон: дітей, які були поранені в наслідок війни, прирівняти до інвалідів війни. За допомогою свідків і слідів поранення я стала інвалідом війни. Поміг мені оформити інвалідність друг і сусід Антона – Мачинський Анатолій Іванович (секретар совіту ветеранів війни)– щира і чесна людина.

Таким образом всі мої недостатки і злидні в дитинстві на старість окупились. Я користуюсь 100% льготами, якими користуються всі інваліди війни. Фізично почуваю себе погано, а держить на цім світі ще трошки мораль – пишу.

ШИРОКА РІЧКА

Так називалося плесо за селом, де широко розлилась річка Тетерів. За коротку ніч викупався місяць в широкій річці. Вона почала оживати – ранок. З дна почала підніматися водяна рать. Повільно виповзали на берег черепахи. За ноги чіплялися піявки. Розпластавшись, наче зелені долоні, лежали жаби на поверхні листків латаття, намагаючись спіймати комарів. Їх розігнав вуж, який гордо переплив течію. Ось розбігався зигзагами карась. З сірими спинами поспішали на охоту щуки. Зграйками біля берегу на мілині шугали пліточки. По той бік річки своє віття обмивала верба. Розсікаючи повітря, заграла обірваними струнами волосінь. І раптом на гачок піймалась величезна щука. На радощах Антон на березі став її звільняти з гачка. Вона схопила його сильними зубами за палець, поранила. Неділі дві заживала рана. Натамість зосталося фото Антона – в піднятій руці щука, а хвіст стелиться по траві.

На широкій річці ми мали сінокос в двадцять соток. Батько в погожу днину косив сіно, ми з матір’ю сушили, перевертаючи покоси. В покосах було багато суниць. Я і Василь зі смаком їх ласували. В погожу днину сіно висихало за один день. А вечором підводою, за дві ходки, батько привозив його на подвір’я. На другий день гуртом викидали сіно на горище. Це був пахучий зелений корм для корови на всю зиму. Одного разу разом з сіном привезли довгого чорного вужа. От він ухитрився висисати молоко в корови. Батько застав його на місці злочину. Обмотавшись за ногу корови, вуж присосався до дійки. Корова була схвильована. Батько осторожно кінчиком коси перерізав його надвоє.

ЦВИНТАР

Життя коротке. Добра земля, ти завжди всіх приймаєш. Ще нікому не відмовляла, ні грішному, ні праведному. Я зрошувала слізами барвінок на могилках рідних людей. Запах полину знову поніс у забуття.

По дорозі поспішала підвода. На ній погойдувалась труна. Дядько вйокав, шмагав коней. На вулиці одні плакалі від вітру, другі ковтали сльозі жалю за померлою. Першим зустрічає тих, хто прийшов на цвинтар, велетень дуб, а на ньому великий древ’яний хрест. Хоронили бабу Митрофаниху. Розкрутились рушники, опускаючи труну. Посипалась земля. Сільські музики заграли похоронний марш. Одинокий дядько дмухав у бас. Школяр тримав біля губ трубу, мов шоколадну плитку. Кехкала третя труба, ляскалм тарілки і найголосніше гупав барабан. Усе затихло. Усе скінчилось. Могилу загорнули землею. Син закликав присутніх на обід. Пом’янути померлу полагається.

В центрі села стояла церква. Дерев’яна, пофарбована в блакитний колір. Вона була окрасою села. Мала кілька куполів, яки завершались хрестами різної форми. В дні свят і горя першими оживали дзвони. Сюди сходились мешканці найближчих сіл.

НЕВІСТКА (моїй подрузі Марійці Харчук)

Марійка йшла з городу, ледве переставляла ноги. Плуталася в бадиллі, чіплялася за гарбузиння. Блукали довкруг втомлені очі. Натомилася за день. Вчепились, переплітаючись, пальці у вінки цибулі. Хотіла закінчити роботі до свят. Чекала сина з невісткою.

Приїхали. Син порався біля машини, допомогав батькові по хазяйству і в городі. А невістка за літо поправилась, стала круглою, неначе хом’як. Ходила неважно. Коричньові щоки виблискували неначе цибулини в вінку. Пила молоко, змащувала хліб медом. Бувало, спала до обіду. Будили мухи, котрі лоскотали вуха. Модняча зачіска закривала лоба і сонце. Дрімала то біля копиці, то біля люстерка. Після обіду завжди чекала свекруху з городу, корову з поля. Хрумувала морквою, яблуками. запивала жовтками свіжих яєць. Рот полоскала кавою. Ціле літо загорала на сонці. З нудоти ходила роздратованою, чіплялася до всіх, наче реп’ях. Надокучала чоловікові. Нагадувала, що пахне-воняє навозом, бензином. Потім, біля телевізору, мрійно літала в Монако, Бразилію. Просиналась в хаті під солом’яною стріхою і знову пила молоко з медом. Завжди обходила стороною городній інвентар. Часто дивилася вслід стомленій свекрусі, коли та несла відра з водою від колодязя. Полатаний фартух майже торкався землі. Тоді невістка пухлим пальцем показувала дитині на бабусю і повторювала декілька разів: Фу! Бяка!..

СПОГАДИ РАННЬОГО ДИТИНСТВА

Це було дуже давно, в ранньому дитинстві. Смутно, наче крізь сон пам’ятаю, як простудилась - боса бігала під дощем по болоті холодною ранньою весною. Мучила висока температура, незносні головні болі. В приступі горячки мені ввижалось, що батько жорстоко, боляче мене смикає за коси. Баба Ліксандра клала з холодної води мені на голову компреси. На хвилину мені ставало полегшення. Я кричала, просилась, щоб батько мене не тягав за коси. Іноді я приходила до тями і бачила, що я лежу в бабиній хаті на ліжку, вкрита холодним потом, неначе в воді. Мені було холодно і тоді я бачила, що мене вкривала кожухом мама, пригортала до грудей, а батька в хаті не було на той час.

Слідуючий приступ. Лежу на невисокому стільці біля печі, мене гризуть собаки за голову, руки, ноги. Я знову кричу, прошу маму відігнати собак. Дуже мені гаряче і боляче.

Баба Ліксандра заставила мене випити чарку горілки, настояної на пекучому перці. Я випила. Засинаючи, крізь сон чула, як баба Ліксандра сказала, що до ранку мені стане легше.

Ранком я знову прийшла до тями і мені дуже захотілось їсти. Баба знову заставила мене випити ложку самогонки з перцем і поїсти дуже смачних картопляників з сметаною. Я з апетитом поїла. І мені весь час хотілось спати. З тих пір саме найсмачніше блюдо для мене – картоплянці.

Баба Ліксандра для чогось покликала сільського попа Данила, який мене покропив холодною водою. Мені було неприємно, бо я зігрілась під теплим кожухом. А мама і баба Ліксандра стояли навколішки перед образами і молилися за мене Богу…

Мені з кожним днем покращувався стан здоров’я. приходило виздоровлення. Я з допомогою баби Ліксандри потрошку виходила на свіже повітря.

А пізніше появився-родився брат Василь. Батько від радощів був на сьомому небі. Це ж хлопчик!

Василь був дуже неспокійний, крикливий і заважав мені спати. А пізніше, помню, я допомагала бабі Ліксандрі під тинами рвати кропиву для поросят. Ми її кришили ножом і обливали молоком. Поросята росли і поправлялись. Зріло сало-м’ясо. В той час пізньої осені появився в нашому селі заїжджий фотограф, і баба Ліксандра попросила його до нас на подвір’я. Василя баба взяла на руки, а мені дала в руки кусок божого деревця в руки і поставила біля себе. Так сфографувались. Ця фотографія зберігається в мене до цього часу. Так і стою з неряшливо опущеною панчохою. Така пам’ять мені з дитинства.

ЛАПШОВИЙ КУЛІШ

Це було ранньою весною, коли дороги розгасли в тванюці, не можна було ні пройти, ні проїхати. Мені баба Ліксандра зав’язала в чотири кінці біленької хустинки гладущичок, і послала в колгоспну їдальню за порцією їжі для Василя і для мене. Це було в 1933 році. Була така матеріальна допомога для дітей. Піддержка в харчах. Я в їдальні взяла в гладущик дві порції, і понесла додому. Куліш дуже гарно пахнув, зажарений цибулею і олією. Мої тоненеснькі ніжки шестирічної дитини через силу місили болото на дорозі. Нарешті загрузла, впала. І з гладущика прямо в болото виллявся куліш. Я нагнулася і злизувала язиком з болота галушки. А ноги тим часом загрузали в болото все глибше. В цей час їхав кіньми і возом сусід Ярема, який витяг мене з болота, посадив на хуру і підвіз до нашого подвір’я. Мені так було шкода цього кулішу, що баба Ліксандра не могла мене вгамувати від жалю і плачу до обіду. Баба Ліксандра мене обмила в дерев’яних ночвах, перевдягнула в чисту полотняну сорочку і я солодко заснула. Більше за харчами мене не посилали. Батько приносив сам.

Пам’ятаю я це все смутно, як кадри з кінофільму. А дитинство дихає на мене запахом конюшини, тихим зеленим ставком, опушеним тихим татарським зіллям. На вулиці було тепло, вже де не де зеленіла трава. Повніли бруньки на липах. Весна повертається, але ніколи не вернеться дитинство.

СТРАШНІ ПРИГОДИ ДИТИНСТВА

Пес

Гарячого липневого дня я вечором поверталась з дитячих ясел. В Марії Ониськівни, вчительки перших класів, над дорогою запашно цвів кущ жасміну. Мені захотілося відламати гілочку в букет для дому, коли раптом з під воріт вискочив здоровенний чорний пес. Я побігла. Він за мною. Я бігла, голосно з переляку кричачи, не тямлячи себе. Собака біг за мною, лаючи. Він би мене покусав, але йому мішав важкий ланцюг, якого він відірвав від прив’язу біля собачої буди. Добігла до кооперації. Там люди вибігли на мій крик і відігнали цього величезного чорного звірюгу. З переляку в мене були безсонні ночі. Коли засипала, то довго мені вважалось, що за мною біжить той чорний пес. З тих пір я довго боялася сама ходити по вулиці. А собак боюсь і до цього часу.

Корова

Того ж самого літа поверталося з пасовиська стадо колгоспних корів. Я вибігла з подвір’я дядька Василя, щоб пройти додому. Зненацька мене під пахви підхопила на роги корова і прижала лобом до тину. Та так крепко, що в мене не було сили покликати когось на допомогу. На моє щастя це побачила через вікно тітка Наталка Недоборівська (бениха). Вона зайшла за тин від свого подвір’я і зняла мене з рогів корови, як з гойдалки. На мені не було ні подряпин, ні синяків. Легко відбулася - тільки переляком. А корова пішла собі своєю дорогою. З тих пір я страшенно боялась корів. Навіть за все своє життя ніколи їх не доїла. Хоча молоко і молочні продукти – це перша моя улюблена їжа.

Загата

Пізно осінню, коли бував зібраний урожай з полів, викопана картопля, на зиму всі хати обкладались загатами – утеплялись.

Я на припічку взяла коробку з сірниками. На подвір’ї позамерзали невеличкі калюжі. Я захотіла зробити лідяне решето. Чиркну сірник об коробку, і загорівшим сірником тикаю в зеркальце калюжі. Появлялась дірка. То було дуже захоплююче і цікаво. Раптом мене за комір хтось підняв від землі і поніс в хату. В одній руці в мене коробка з сірниками, в другій погашений сірник. Це був сусід через дорогу – старий Цізар. Віддав мене в руки батька. Розказав про бачене через вікно. Тут же батько взяв батіг і так мене відшмагав, що навіть кров проступила через сорочку.

- Хату спалиш, де будемо жити!?

З батькових рук мене буквально видерла баба Ліксандра, а потім заліковувала басамуги на шкірі неділі дві, змащуючи гусячим жиром, роблячи примочки з дубової кори.

Отак вчили раніше, що запам’яталось на все життя. Не шкодь!

НАЦІЇ В СЕЛІ

Село неше, Бурківці, можна сказати, було інтернаціональним. Окрім українців, корінних мешканців села, було три сім’ї євреїв. Це Мізрахи, Літмани і Розенфельди. Мізрахи і Літмани були багатодітними, і жили по-єврейськи. Мізрах працював зав млином. Літман держав крамницю, а Розенфельди перед війною виїхали в Бердичів, де займались торгівлею. Біля землі не працювали.

Ще у нас жили поляки, Заруцькі, Зволинські, Субутовські, Андріївські. Звертались між собою – «Прошу пане». Одягались трошки інтелігентніше, ніж українці. Були не багатодітними, але ж біля землі працювали з ранку до вечора, нарівні з українцями. Балакали з польським акцентом.

СКРИНЯ

Це найдорожча мебля у кожній оселі. Це такий великий «сундук», в який складались сувої натканого полотна, рушники, декоративні в полоску рядна, які застилались в святкові дні на ліжко і лавку. А ще там зберігалась святкова одежа хазяйки і хазяїна, куплена раз і на все життя «на свято».

Хазяйці: вишита сорочка, широка шерстяна спідниця, святкові черевички, чи чобітки, часто червоні.

Для хазяїна: вишита сорочка, свитка і шерстяні штани.

В прискриньку зберігались низки коралів для жінки, колечка і папери (документи).

Що мені подобалось в бабиній скрині, - то були гарні тернові чотири хустки. Різнокольорові, квітасті. В мами теж було чотири. Зав’язувались вони на голову тільки в великі свята.

А буденна одежа була вся домоткана, висіла на жердці

ТІТКА ЯРИНА І ПОКАРАННЯ БАТЬКА

Був гарячий липневий день1934 року. Це був перший рік після голоду. Батько тоді в колгоспі робив їздовим. Обідня пора. Батько приїхав пообідати гарячого, з печі, борщу. Мама розливала в миски духмяно пахучий борщ. Батькові окремо в полив’яну миску. А я, мама і Василь їли з одної миски. Тоді такої розкоші не знали, щоб кожному була окрема миска. Мама забілила борщ сметаною і ми дружно приступили до кожноднівного ритуалу. Кожному було дано по скибці житнього хлібу. На друге була картопляна бабка, запечена в печі з яйцями. На третє – квас, або компот із сухофруктів чи солодких цукрових буряків. Двері в хату були відчинені настіж. Хоть налітали мухи, але в хаті було прохолодно від глиняної долівки.
Раптом в хату вбігли захекані два сини-підростки коваля Зволінського і сказали: - Дядьку Іване, на вашому городі копає картоплю тітка Ярина!

Це молода сусідка, яка жила в хаті перед нами, одинока. Батько схватив батіг і побіг на город. Картопля в той час уже перецвіла і в’язалася у бульби. Від хати було посіяно соток п’ять жита, яке квітувало – наливалося зерно. За житом – картопля.

Ярину батько застав зненацька. Вона ножем з під корчів викопувала молоду картоплю. Зі злості батько вихопив в неї з рук ножа і став ним бити її по голові і руках. Потім схопив її за коси і потягнув окровавлену на подвір’я. Вона зразу кричала, а потім знепритомніла. На крик збіглися люди і стали відливати її водою. На подвір’ї від води і крові стояла калюжа. Десь взявся міліціонер і розпорядився, щоб голова колгоспу дозволив батькові на своїй підводі відвезти її в Янушпіль в районну лікарню.

Батька від такої обіди на могли вгамувати, а тому зв’язали по рукам і ногам. Батько тоді казав, що поки її довезе, то від злодійки залишиться мокре місце. Люди, які збіглися, співчували батькові. Хтось з їздових згодився відвезти її в лікарню. Вона вигляділа, як груда пошматованого м’яса. Віз застелили соломою, вкинули її туди і повезли.

В лікарні на глибокі рани наклали шви. Вона дуже багато втратила крові і лікувалась довго, з півроку. Потім її виписали і над батьковим вчинком в Янушполі засідав суд.

На суді Ярина взяла на себе всю провину, одначе за побиття батькові присудили шість місяців примусових робіт. Батько під арестом був відправлений в Херсон. Працював в саду їздовим.

Коли скінчився срок примусових робіт, батько лишився на літо там працювати. Це був якийсь пригородний сад-радгосп. Помню, присилав мамі кожен місяць по двадцять червонців. А потім батько написав листа з просьбою, щоб мама з нами, дітьми, переїхала туди жити. Видно, батькове трудолюбіє сподобалось там директору. Він навіть обіцяв виділити житло.

Але мама не захотіла переїзджати, покинути свої Бурківці. Помню, осінню батько повернувся з заслання. На ньому були нові начищені хромові чоботи, шерстяні темно-сині штани, заправлені в холяви і світло-бузкова вишита сорочка, підперезана шовковим крученим пояском з кутасами.

Тоді я вперше замітила, який у нас батько кучерявий. Привіз багато грошей і дуже великі рожевобокі солодкі яблука. Я і Василь показували їх сусідським дітям. Батько ще декілька разів просив маму переїхати в Херсон, але мама не захотіла. Так і зосталися доживати в рідних Бурківцях.

Там і нажили ще трьох діточок – Марію, Лєну, Надю.

ПЕРШИЙ РАЗ В ПЕРШИЙ КЛАС

1936 року літом розпочалась підготовка в нашій сім’ї мене в школу. Баба Ліксандра взяла відрізки домотканого полотна, поїхала в Любар і зробила на них трафарети. Відрізок на бунду получився в клітинку, під жакет – в ялинку. Все мені пошила мама руками. З полотняного рушника пошила торбинку для книжок з лямкою через плече. Батько в Янушполі на базарі купив мені сандалії і панчохи. Так я вперше получила літнє взуття, а не сплетені батьком з валу лапті. В першому класі нас було багато. Ми навіть не знали, як кого звати.

Перша вчителька була Ніна Володимирівна Блянюк з Янушполя. Дуже мила і добра людина. Вона нас навчила читати, писати і арифметику знати.

А на Новий Рік з нашого класу вибрали п’ять дівчаток танцювати біля ялинки. Нехай я була переростком, з тих пір до самого початку війни я постійно була на сцені. Мені дуже подобалось танцювати.

КІР

Літом 1937 року, коли я закінчила перший клас, в нас на Україні була сильна епідемія корі. В Краснополі в школі відкрили лікарню. Захворіли я і Василь. Нас привезли в лікарню і помістили по четверо дітей, поперек ліжок. Одна дівчинка дуже метушилась, говорилаз гарячки на нашому спільному ліжку. В неї була висока температура, і їй частіше ніж нам робили уколи. А під ранок вона вмерла. З нашого ліжка її довго не забирали. Чекали, поки з Беспечної приїде її мати. Телефонного зв’язку не було, тільки посильні при сільраді. Прийшла вона з чоловіком десь перед обідом. Нас на ліжку зосталось троє. Вася, братик Горпинки, яка померла, наш Василь і я – Лисаветка.

Доглядати за дітьми батьків не пускали, щоб не розносили інфекцію – заразу. В лікарні були спеціально назначені сестри і санітарки. Була кухня, в якій готувалася їжа для нас, хворих. Карантин був сорок днів. Таких лікарень було на кожних два-три села. Спасали дітвору, як могли. Тоді постільного білля хватало. Працювала дезкамера і постіль пахла смердючою карболкою. Перед заміною постілля нас мили в дерев’яній балії. Отаке запам’яталось.

КОРОВА - СПОРТСМЕНКА

Наша руда корова Манька постаріла і стала давати мало молока. Батько її здав в заготконтору на м’ясо. Трошки доклав грошей і в неділю поїхав своїм возом і кіньми в Янушпіль на ярмарок купити корову. До обіду привів прив’язану до воза за налигач корову. В порівнянні з Манькою вона була велика, чорна з білими плямами. Розкішні рога і таке ж розкішне вим’я. Мамі спокійно далась видоїти – ціле відро молока.

Батько сказав, що бувший хазяїн її називав коровою-спортсменкою. Батько завів її в хлів, погодував, напоїв, а я і Василь винесли їй по кусочку хліба. Вона брала його з рук з вдячним поглядом великих сірих очей.

На другий день її вигнали пастись разом з чередою на горб за цвинтарем. Гурту вона держалась по свойськи. Вечером, коли поверталась череда, батько і мати вийшли її зустрічати, аби привчити до свого подвір’я. А вона як розбіжиться, перецибнула через тин на город і давай толочити городину, вибрикувати по нашому і по сусідських городах. Повибігали сусіди, гонять її дрючками, а вона хизується перед людьми: мов, і що ви мені зробите? Молоко цвиркало з дійок. Люди лаються, кричать на неї.

Так було кожний день протягом з тиждень. Тоді батько приказав нам не давати їй хліба і не бігати за нею по городах. Зачинив хлів. Вона, недоєна, переночувала під порогом. Ранком мама видоїла на подвір’ї і вигнала в череду. Провчили. Корова, мовби порозумнішала. Перестала нам показувати свої вибрики. Гарно доїлась, давала багато молока. А потім захворіла, впала на задні ноги. Прийшлось її теж здати на м’ясо. З тих пір такої молочноі корови у нас не було.

ЛИСАВЕТА-ВЕРТОЛІТ

Якось баба Ліксандра на Спаса рішила відвідати далеку родичку на краю села, закоршмою. Взяла мене з собою. В тієї родички був великий яблуневий сад. Та немолода жінка дозволила мені влізти на яблуню, зірвати солодких плодів. Я забралась на саму високу гілку і зривала за пазуху полотняної сорочки смачні яблука. Раптом гілка підломилась. Я, падаючи зачепилась подолм сорочки за сучок. Сорочка виявилась крепкою і я кружилась на сучку як вертоліт. Яблука із-за пазухи всі висипались. Я боялася позвати на допомогу. Скільки це тривало часу, я не знаю, але довго. Мені навіть сподобалось, наче плавала в повітрі. Та чоловік тієї хазяйки побачив мене з вікна хати, прибіг, приставив до яблуні драбину, бо з землі дістати мене не було можливо, зависоко. Зняв мене і заніс на руках до хати. Розказав моїй бабі Ліксандрі і дав мені прізвисько: Лисавета-вертоліт. Мене потім довго в школі так діти дражнили.

ДАЧНИКИ

До нас в село до війни приїздили з Москви і Ленінгрраду отдихати сім’ями столичні дачники. Гарна природа, ліс, річка, дешеві натуральні продукти – молоко, яйця. Вони ходили в ліс, збирали гриби, ягоди. На березі річки загорали в купальниках. Мені, вічно зайнятій по домашньому господарству, було завидки. Так, що тоді дала собі слово: буду жити в місті.

На той час мама в кооперації придбала зеленого сатину і пошила мені довгу бунду. Я крадькома цю бунду порізала, перекроїла на купальника і коротку спідничку. Ох, і влетіло ж мені від батька і батькових батогів! Це було перед самою війною. Дачники привозили з собою цікаві книги. Дали мені почитати книгу Шияна «Буря». Я її сховала в мішок і пішла на город рвати бур’ян для поросяти. Сіла за коноплями на городі, і зачиталась. За цим заняттям і застав мене мене батько. Знову пішов в хід батіг: - порося кричить, а ти читаєш!

У батька була поговірка: Від книжки не будеш хліба їсти, тільки від землі.

Я ще раз тоді для себе вирішила, що буду жити тільки в місті.

А ще тоді в колгоспі робили не за гроші, а за трудодні. За кожний відпрацьований день ставилася «палочка», на ці трудодні осінню начислялося зерно. А ще мучило мито натурою. Кожен колгоспник повинен внести державі 40 кілограм м’яса за рік, нехай сім’я стільки і не з’їдала. 300 літрів молока і 200 штук яєць. Жили не розкішно, і я завжди завидувала міським жителям, які получали зарплату грішми.

ЧЕРЕВИКИ З ГАЛОШАМИ

Осінню, коли я вчилась в п’ятому класі, батько купив мені черевики з галошами. Модна розкіш. На весь клас мали таке взуття тільки дві полячки – Зося і Марина. Я була морально на висоті і щиро вдячна батькам. Я тоді почувала себе багатою людиною. Не дивлячись на те, що носила домоткану бунду, сорочку, і з рушника торбі для книжок з лямкою через плече. Тоді всі так жили.

ОЛІМПІАДА

Тоді був березень 1936 року. Нашу школу пригласили на районну олімпіаду в Янушпіль. Вибрали в школі тільки мій танцювальний гурток. Чотири пари. Чотири хлопчика і чотири дівчинки – протанцювати український гопак. Вишита сорочка в мене була, а червоної спідниці і фартушка не було. Мама прийшла з роботи і цілу ніч сиділа на печі, перешивала із своєї єдиної святкової вишньової шерстяної спідниці – на мене. Фартушка баба Ліксандра зшила з вишитого рушника. Туфлі позичили в Зосі, а білі шкарпетки в Марини. Вінок на голову мама зробила з кольорової стружки. Стрічки в мене були різнокольорові. Отак костюм був готовий.

Везли нас до Янушполя хурою. Не доїжджаючи до шосейної дороги, яка вела з Любара до Янушполя, хура в калюжі перекинулась, ми трохи намокли, набрали у взуття води. Це був кінець березня місяця, тільки почав танути сніг. З нами їхали батьки, які пропонували вернутись додому. Але ми, дітвора, стояли на своєму – нехай пішком, але дійдемо на олімпіаду. Батьки з села принесли взуття, щоб перезутися, кожухів, і замотали нас по двоє в кожух, поклали в солому на возі і повезли. Ніхто з нас не застудився. Наш гопак зайняв перше місце по району. Школі була вручена похвальна грамота. А нам дали по 4 зефіра в коробочці, який ми тоді вперше бачили, і по книжці з казочками. Була також фотографія в районній газеті.
Радощі не було меж. Ми ходили героями року в школі. З тих пір до самої війни я зі сцени не сходила. Коли із-за моєї ноги не могла танцювати, то співала українські народні пісні. А ще я читала гуморески. У нас ще був сильним шкільний хор, який виступав у сільському клубі в святкові дні. Хором керував вчитель Василь Михайлович Торчук, тоже з Янушполя родом. Він же вчив грати на струнних інструментах. Батько мені в Янушполі купив мандоліну. Я непогано грала. І, якби не війна, з мене вийшов би чудовий музикант. Недаром всі знаменитості вийшли з сіл. З нами багато працювали вчителі. Де тільки в них бралось терпіння і час, щоб нахилити душу до чогось цікавого, знайти себе?

ПО ЯГОДИ З МАМОЮ

Гарячий червень місяць, мама відпросилась з роботи назбирати в лісі ягід. В нашому лісі біли суниці, а в Янушпільскому – «правдиві ягоді». Вони відрізнялись від суниць формою і величиною. Василя оставили пасти гусей. Встали до схід сонця, перейшли рубану дорогу нашого лісу і опинились в полі на дорозі, яка вела до Ясиполя. Перед очима строкатий килим різнотрав’я. І чого тільки тут немає: медунка з фіолетово-червоними вигадливими пелюстками, і материнка з темно-зеленим листям, котре знизу вкрите білими, ледь помітними пухнатиками, і звіробій, і пижма, польові ромашки, сині дзвіночки. Коли ми прийшли до лісу, зійшло сонце. Зайшли на галявину в лісі, де була висаджена молода посадка дубів. Трава була висока, з холодною росою. На рові лісу ми з мамою поснідали, по два варених яєчка з хлібом, запили молоком. І розпочали збирати ягоди. Вони росли в високій траві. Як розгорнеш траву, то прямо цілі кетяги (пучки) ягід. До обіду ми назбирали ціле відро. Ще потім назбирали в листок великого лопуха. На рові лісу сіли з мамою пообідати ягодами з хлібом. Відро було важке, його мама несла сама. До обіду на цій галявині зібралось багато збирачів, а ми вже йшли з повним відром додому.

Нагріта за день червневим сонцем земля дихала теплом. Босим ногам було теж тепло. Від густої трави віяло запахом лугових квітів. Приближалась пора сінокосу. Прийшли додому. Баба Ліксандра наварила з ягодами вареників, а решту висипала на великі дека і в піч сушити. Піч була гаряча після випічки хліба. Ці ягоди сушились на зиму на квас та компот.
Сушили всяку лісову ягоду. Терен, глід, шипшину. Дикі груші спочатку вилежувались на горищі, получались гнилички, а потім їх сушили в печі. Сушили і домашньо-садове: вишні, сливи, яблука. Зимою в нас завжди був квас з сушини і для солодощів накришені цукрові буряки. Квас випивали, а варені сушину і буряки мама розтирала в макітрі макогоном і пекли пироги. Це було вітамінно і ситно. І зимою в хаті пахло літом. А ще нам подобались печені цукрові буряки. Вони були солодкі і більш пахучі, ніж варені. Ми їх їли з хлібом замість солодощів.

ВІЙНА

Це було 22 червня 1941 року. Неділя. Батько повіз в Янушпіль на базар продавати залишки з зими зерна, картоплю і дещо з городини. Хотів купити всім на зиму взуття. Поїхав колгоспними кіньми і хурою. Вернувся до обіду зі страшною звісткою – війна. Німеччина напала на СССР.

Мобілізувати чоловіків в армію не вдалося. Німці продвигались швидко і настирливо. На третій день після об’яви по радіо про початок війни я і Василь пішли за село на колгоспне поле нарвати гички для поросят. По другу сторону вздовж дороги гектарів на десять поле було засіяне маком. Якраз мак був і повному цвітінні. Раптом по цій дорозі від чотирьох сверів показалась кіннота. Колона розтягнулась від сверів аж до села. Коні були, як на підбір, білі в чорних носочках. Треновані. Я і Василь дивились, як зачаровані. Це було не в кіно, а наяву. Раптом в небі появився літак. Ескадрон, так назвали кінноту, спішився і заліг з кіньми на маковому полі. Для них це була природна маскіровка. Літак став знижуватись і стріляти з кулемета. На дорозі курява підскакувала, як після краплин дощу. Коли літак пролетів, один з командирів прибіг до нас, схопив за руки, і потягнув в макове поле, силоміць заставив лягти. Літак зробив захід, другий і знову стріляв. Коли літак зник, тоді червоноармійці підняли слухняних коней і зібрались їхати по дорозі на Краснопіль. А кінь під нашим командиром не підвівся, був убитий. Але в них були запасні коні. Він нас розцілував: добре, що ви живі. Коня похороніть, його кличка Удалий, а мене звати Вася. Скочив на запасного коня і помчав вдогонку. Довго ще на дорозі стояла курява, збита кіньми. Щасти їм.

А через днів три селом потягнулась колона німецьких мотоциклістів. Вони були високі, як на підбір, з закоченими по лікті рукавами, в залізних касках на голові. Пустився дощ, оплакуючи наших солдатів. Розкисла дорога, тамувала проїзду німчури. Після них йшла колона обозу, коні були тяжеловози. Німці на повозках гладкі, ситі, покидали свій обоз і бігали по подвір’ях, стріляли курей, витягали з хлівів свиней, телят. Справжні хижаки, грабіжники. Дядько Зінько хотів не впустити в хлів, то його розстріляли на порозі хліва.

Через два дні після проходження німцями фронту в село завітала група червоноармійців, які випадково лишились в тилу. Їх наші люди розмістили по своїх подвір’ях: хто взяв за сина, хто за зятя, приймака. В нас був Іван Хорунжий із станції Лозова родом. Потім вони в тилу німця організували партизанський загін, який був зв’язаний з ковпаківцями. Очолив цей загін лейтенант-узбек по фамілії Морзаєв Степан, дуже смілива і безстрашна людина. Оставив він в селі дочку Соню, яка тепер працює в селі Леніно Радомишльського району Житомирської області. Таким батьком потрібно пишатись. Помагала партизанам і наша сім’я: в’язали носки, шили рукавиці. Забирала у нас готову продукцію Іта Нейман, одеситка. Вона в загоні працювала радисткою. Після війни вона приїзжала до нас в село. А жила в Одесі на Дерибасівській, 12, кв.14. Багато шкодив цей загін німцям. Вів підривну роботу на залізничній колії від Чуднова до Шепетівки, цим допомагав радянській армії. Були у нас в селі і підлі зрадники, це Пилип Харчук, поліцай, Віктор Макордєй, поліцай, і перекладачка коменданта Анна Данилівна, попівська дочка, котру партизани потім провчили – зав’язали в мішок, побили і кинули в канаву під колгоспним садком. З тих пір вона заїкалась. Потім вчителювала в сільській школі.

ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК

Все моє життя ділилось на: «до війни» і «після війни».

Так от, після загарбання нашої території німецькими окупантами нам жилось дуже погано. В Краснополі був призначений паном комендантом рудий німець. Краю знущань над нами не було. Але не так нас гнітив цей німець, як свої сільські запроданці – поліцаї. Думали, що схопили Бога за ноги, а самі потім попали під радянський трибунал.

Був ще у нас сільський староста, то він нам, односельцям, допомагав. Завжди попереджував молодь села, що буде облава, то їсть полювання поліцаїв на хлопців і дівчат для вивезення їх в Німеччину. По його пораді в селі завжди була «епідемія» сипного тифу.

А вошей було незлічно. Та настав час, коли Радянська армія погнала загарбників назад до Німеччини. Німці відступали злі, знесилені. Часто за собою спалювали мости на річках. Особливо впам’ятку, коли вони в хаті роздягались, Клали нижню білизну на стіл і молотком по рубцях воювали з вошами.

Після таких процедур мама завжди отпарувала кіп’ятком і мила сіллю стіл. Пам’ятаю, до нас на подвір’я вечором заїхали дві великі вантажні машини і похідна німецька кухня. Обід ця кухня не встигла приготувати, як по селу вдарили наші славнозвісні «катюші». Горіли земля і люди. Наша розвідка зуміла розізнати, на якій вулиці було найбільше зкоплення фриців. Але німці теж зуміли нашкодити. Вночі взірвали міст на Тетереві. Машини тут же зникли з нашого подвір’я, а кухня з недовареною кашею лишилась як трофей. І впридачу вбитий кухар, якого як шолудивого собаку закопали в нас під грушею.

Батька ми заховали на подвір’ї в погребі, закидали зверху картоплею.

А під ранок в село прийшли наші визволителі. Німці чинили великий опір і наше село переходило із рук в руки декілька разів. Лінія фронту тоді була в Молочках. Всіх мешканців з Молочок евакуїровали до нас в Бурківці. А нам сказали наші солдати покинути центр села, бо буде велика битва. На нашому городі поставили дві великі пушки. Батько виліз з погріба. При ньому був бутиль самогону, і він по одній чарці для бодрості вгощав наших солдатів. А коли перші солдати зайшли в хату, Василь сидів на печі. Солдати спитали, чи є німці. Василь з словами: «Ура! Наші прийшли!» цибнув на руки до солдата і став його цілувати. Це була незабутня зустріч. Наші настояли, щоб ми покинули центр села.

Батько вивів з хліва корову і ми всією сім’єю подались на великі участки до тітки Палажки, маминої сестри. Там уже була повна хата біженців з Молочок. Сиділи, кожен на своїх клунках, хто що міг з собою винести з хати. Батько корову прив’язав до яблуні. З центру села доносилась стрілянина, рвались снаряди, строчили кулемети. Повна картина бою.

Раптом все затихло і наші солдати пішли звільняти Молочки. В цей час до хати з автоматами в руках зайшли наші солдати. Спитали, чи нема німців. Ми відповіли, що нема. Але солдати своє діло знали, оглянули всі кімнати і один заглянув за піч. А там сидить німкеня років вісімнадцяти. Побачив нашого солдата і давай плакати, кричати: - Гітлер капут! Я – жить! Мутер одна! А штани непідперезані, руками піддержує. Всрався з переляку і здався в полон.

Лінія фронту перейшла через шосе на Молочки. Ми йшли всією сім’єю додому, думали чи вціліла хата, бо на дворі стояв лютий місяць. По дорозі бачили, як зрівняло з землею частину великих участків. На деревах і електропроводах теліпалися відірвані руки, ноги, куски м’яса. На дорозі і в подвір’ях обгорілі трупи німців. Отак вгостила німців, непрошених гостей, російська «катюша».

Фронт пішов далі на захід, а в селі лишився госпіталь. Баба Ліксандра і мама з перших же днів варили баняк картоплі, доїли корову і носили пораненим бійцям в госпіталь. А додому брали окровавлену білизну і бінти, прали і відносили назад.

Один раз кинулась у вічі підвода, накрита брезентом, а спід нього виглядала рука. То везли на цвинтар хоронити померлих в госпіталі бійців.

Там, на цвинтарі їх братська могила. Кланяюсь цим людям, що за визволення нашого села Бурковець знайшли спокій на нашій землі. Імена їх написані на пам’ятнику. Кожний рік на День Перемоги, віддаючи шану, кладуться вінки.

МОБІЛІЗАЦІЯ

А невдовзі об’явили в селі мобілізацію. Всіх чоловіків – на фронт. Пішов і батько. Та недовго воював. Під Любаром, в сел. Великі Деровичі був поранений в ногу. Були перебиті обидві гомілкові кістки. Підібрали мешканці села і діставили в госпіталь. Лікувався в Києві, а потім в Херсоні до кінця війни. Поранення було важким і довгозаживаючим. А з ним поряд загинув молодий хлопець з села, Василь Колісник, якого привезли і похоронили в селі.

А наш Василь взявся доглядати батькових коней. Мама підрізала внизу солдатські штани, підперезала мотузком батькову сорочку. І Василь сказав: - От який я мужичок, і коней доглядати вмію.

От, в дванадцятирічному віці пристав до роботи. Працював на колгоспній конюшні аж до призиву в армію. Служити довелось в далекому російському місті Костромі.

Там знайшов свою долю, оженився і зостався жити, діток наживати.

До того, в вільний від роботи час ми з Василем обслідували партизанські бліндажі в лісі. Принесли звідти два солдатських складних ліжка, двоє дверей, пару каструль, кружок, баклажки. То були наші трофеї для дому. Як ми ходили на ці пошуки, мама дуже хвилювалась, щоб ми не натрапили на міну.

А ще тоді, під час наступу наших військ в лютому місяці було дуже тепло і розтанув сніг. Болото було непролазне і наші воїни вирубали площу молодого соснового лісу і цими жердинами вимостили дорогу, затоптану в болото машинами, орудіями, кіньми і людьми. Весною, коли болото підсохло, ці жердини виповзли на світ божий. Тоді ми з Василем їх виковирювали ломом і носили додому. Дома за літо їх розпилували, Василь розколював. І так без батька заготовили дров на всю зиму, навіть майже на дві. Цією запопадливістю до роботи ми і відрізнялись від інших білоручок.

МОЛОТАРКА

Німці відступили, а на полях зосталися не вимолочені скирди хліба. В колгоспі зосталась в розібраному вигляді молотарка. Сільські умільці її склали і ми, незріла молодь, приступили до обмолоту хліба. В кожного із нас були свої обов’язки. Я подавала сніпки барабанщику, а він їх вкладав в машину – молотарку для обмолоту. Хто відгортав вилами солому, а хто відбирав зерно, хто полову. Солому тут же скирдували. Солома потім використовувалась для підстілки тваринам. Ми, малі, як комахи в муравейнику копошились, або нічого не пропало. Це було підняття України з руїн, бідності. Ніхто не жалився, не хникав. Так жили і працювали всі українці. Весною носили пішком босі зерно, привезене для посіву аж із станції за 18 кілометрів. Деякі віддалені села, такі як Стетківці і Носівки були за 25 кілометрів від станції. Але то була ціль – відродити сільське господарство в післявоєнний час.

А мені дуже хотілось вчитись. Осінню пішла в школу – переросток. Тому що під час німецької окупації шкіл не було, і ми три роки не вчились. Нас в селі, охочих до навчання набралося вісім учнів, і ми ходили в школу в Трощу в сьомий і восьмий класи. Ходили в школу босими і в бідній одежі. Весною, коли я пішла до восьмого класу, батько мені купив в якоїсь трощанської тітки приношені гарненькі туфлі на невеличких каблучках. Моїй радощі не було меж. Після закінчення восьмого класу знову пішла працювати. Думка вчитись далі не оставляла мене. Здобути професію, і обов’язково медичну. Нехай не було ні взуття, ні одягу. Ми, підлітки по 16-17 років, працювали грузчиками. То їсть біля молотарки. Одні наші ровесники набирали зерно в мішки, а ми, бригада грузчиків, на вантажній машині, полуторці, відвозили на зерносклад на станцію і там вигружали. На цей раз ми вигружали просо. Мішки були не такі як тепер, по 50 кілограм, а по 80 кілограм. Я взяла такий мішок і понесла по трапу вверх висотою метрів п’ять. Раптом мене цей мішок потягнув назад. Я згубила рівновагу і впала. Покотилась по трапу вниз, я через мішок, мішок через мене. І я несамовито заверещала. Знизу мені кладовщик мені гукав, щоб я держалась за трап, бо втоплюся. Я схопилась обома руками за трап, а моє тіло сповзло, неначе в воду погрузилося, в кучугуру проса. Мене витягнув переляканий кладовщик, сказав, що в просі страшніше можна втопитись, ніж в воді. Нас було чотири дівчини, ми вийшли із складу на вулицю, налякані таким випадком. Навпроти складу на паркані була наклеєна об’ява, що бердичівське медичний технікум набирає студентів. Я, виснажена надмірною працею по здоров’ю, знесилена поганими харчами, вирішила поїхати в Бердичів в розвідку. Сказала дівчатам, і вони теж побажали їхати зі мною.

ТЕХНІКУМ

Був ранок липня місяця 1947 року. Мені було дев’ятнадцять років.

Ми з дівчатами відправили шофера з машиною в село, щоб розказав батькам про пригоду зі мною, і що ми поїхали в Бердичів по важному ділу. Щоб батьки не тривожились, коли ми не повернемося сьогодні.

Я і трійко дівчат, Мислива Харитя, Блощук Ганя і Марина, сіли на платформу з-під вугілля товарного поїзду і поїхали в Бердичів. Коли приїхали туди, був обід, 12 годин. Розпитали у людей, де знаходиться медичне училище. Нам розказали – йти прямо від станції по цій дорозі, справа глибоко в подвір’ї буде двухповерховий цегляний будинок з колонами. Від станції це було недалеко. Зайшли в подвір’я, на якому після дощу стояла калюжа води. Зайшли в будинок. В коридорі прочитали вивіску – учительска. Зайшли не стукаючи, по сільському. За столом сидів пожилий чоловік, жовтий, з пораненням в горло і трубкою, вставленою в горло. Фронтовик, директор цього училища. Олександр Олександрович Пит. Ми склали своє прохання. Він сказав: - Оце кадри, такі після закінчення училища не будуть проситись, щоб їх оставили в місті при мамі.

Розказав, що з завтрашнього дня (25 липня) проводитимуться консультації, а з першого серпня начнуться екзамени. Предметів для здачі було сім, а конкурентів – шість чоловік на місце.

- Здасте екзамени, тоді привезете атестат про закінчення школи і справку з села, що сільрада і колгосп не перечитимуть вчитися.

Паспортів тоді не було. Покликав жінку-завхоза. Розпорядився, щоб видала нам мішки, і що він договориться з селом. Скраглієвська показала, де набрати в мішки соломи. Це були наші матраци без постілля і подушок. Консультації нам дали згадати багато вченого в школі. І ще директор розпорядився, щоб таким, як ми, приїжджим давали по стакану чаю і 200 грамів хліба в день. Так що в цей 1947, напівголодний рік, ми були трішки ситі і багаті вошима, якими щиро ділились з сусідами по матрацах. Матраци були розкладені прямо на полу в кімнатах.

Першого серпня був перший екзамен – диктант по російській мові. Через два дні – диктант по українській мові., ще через два дні - письмова математика. Хто здав письмові роботи успішно, залишались здавати усні: історію, географію, російську і українську мови, геометрію, хімію, фізику і ще – конституцію. Після перших трьох письмових екзаменів більша половина абітурієнтів відсіялась. Із села зостались тільки я і Харитя. Ми і були зачислені. Ура!

Сказали, що заняття розпочнуться з першого вересня. Ми приїхали додому, і яким нам був вкісним той домашній борщ – проголодались, але були героями села.

На слідуючий рік, добре підготувавшись, Марина, Ганя Блощук і Ганя Мельник поступили в Бердичівський дворічний педагогічний інститут. Ми були першими піонерами, які вирвались з села. Батьки цим гордились. Батько говорив сусідам: наша Лисавета має в голові клепку – пішла в науку. Вдома розпочались приготування. Мама набрала (купила) в кооперації перкалю і пошила мені дві сорочки на шлейках, купили сині парусинові тапочки. Баба Ліксандра вишила блузку, а мама з солдатського віщмішка пошила мені спідницю, а з німецької шинелі утеплений клоччям піджак, зимовий на підкладі.

З цим я і закінчила перший курс. З хорошими оцінками впридачу. За квартиру я платила 5 карбованців в місяць. Стільки нам давали стипендії. Ще нам давали по півкілограма хліба на день, один кілограм копченої ковбаси і літр олії на місяць. Я часто їздила додому, привозила батькам гостинці – ковбаску. А з дому брала картоплю, то сметану, то пшоно на куліш. На моє щастя з зими зостались цілі шиті валянки і галоші. А батько за літо купив плюшеве пальто. Так що на другому курсі я вже мала валянки, і пальто. На другому курсі відмінили нам давати ковбасу і олію. Хліб ще давали на протязі року.

Одного разу в Бердичів приїхав на зустріч з глядачами актор Кадочников. Він грав Мересьева в кінофільмі «І один в полі воїн». Грав також в «Сказании о земле Сибирской» Грошей не було, а побачити цю знатність хотілося. От ми, чотири подруги, попросили продавщицю, щоб вона нашу пайку хліба не розрізала, а дала цілий буханець. Тамара, одна з моїх найкращих подруг, понесла цей хліб на ринок і продала. За 100 карбованців, тоді така ціна на хліб була, а квиток в театр коштував 25 карбованців. Як раз на чотирьох. Отак ми побачили знаменитість.

Так от, про Тамару. Це була дуже душевна і щира дівчина. Дочка директора маслозаводу. Сама – старша із дев’яти дітей. Вона мене забрала до себе на квартиру і ми з нею заодно працювали на маслозаводі. Днем вчилися, а вночі мили бідони спід молока. В кожному лишалось по грам 100-200 молока, ми його зливали окремо і для всієї сім’ї варили кашу. Це був такий навар директору маслозаводу. Красти, як тепер крадуть, він не вмів.

Кадочникова мені прийшлося побачити ще раз в Бердичеві в 2000 році. Це був сухенький рухливий старичок зі вставними протезами зубів. Так що роки роблять своє, не дивлячись на чини і звання.

Тепер навчатись на другому курсі стало важче. Вчили не тільки теорію, теж і практика почалась. Ще ми разом з німецькими воєнноплєнними розбирали руїни центра міста. Ми кирками видовбували уцілілу цеглу. Німці на носилках виносили і тут же строїли будинки для місцевих мешканців і для себе два бараки на зиму на Червоній Горі. Один з них ще до сих пір зберігся. В ньому надали квартири сім’ям, в котрих чоловіки згинули на фронті. Ми з Тамарою вишукували уламки дерева і в’язками носили до неї додому. Так ми обезпечували дровима їхню велику кімнату з глиняними полами. Спали всі покотом на соломі на полу. Нас з Тамарою називали серед студентів сестрами. Все життя ми піддержували дружбу. А в 1998 році подруги не стало.

Третій курс, випускний, нам, особливо мені, вдався щасливим. В той час на свої студентські гроші я купила державну облігацію. І виграла на неї 10 тисяч карбованців. Це була дуже велика сумма. Половину віддала батькові на будівлю хати, бо стара вже валилась. А за другу половину грошей накупувала собі одежі. Не обідила і Тамару, і Василя подарунками.

Коли після розподілу випускників на роботу я попала робити в участкову лікарню акушеркою, то, судячи по одежі, мене приймали за дитину з багатої сім’ї. Допомагала і Марії трошки. Це було село Висока Піч Житомирського району. Ще будучи на практиці в Янушпільській лікарні, я познайомилась з таким же бідним, як я, хлопцем, чесним і трудолюбивим.

В 1952 році ми побралися і прожили разом 31 рік, як 31 день. Я працювала акушеркою, а Антон на тимчасових роботах: то на цукровому заводі, то шофером в автоколоні. Йому було соромно, що я маю постійну роботу, а він - ні. Ми переїхали до Одеси, де вчилась в інституті Марія. Це теж був важкий труд, завжди тягнули дві роботи, бо потрібно було ростити двох синів. Старший подружився з сусідськими хлопцями з неблагополучних сімей і піддався їхньому поганому впливу. Так і зостався чорноробом неосвіченим. Менший сам прагнув до науки. Закінчив одеський університет, став геологом. В зв’язку з розпадом Союзу прийшлось не раз міняти роботу. Чим це скінчиться – буде видно. Но в нього розумна голова, пристосується. Старший подався за кордон, в Швецію. Живе добре. Але чужина не родина, плаче серце, як дитина. Він там буде все життя чужим серед чужих.

Переїхала після смерті чоловіка назад на батьківщину з Одеси до Бердичеву. Вже 24 роки, як його не стало. А на Батьківщині і пташки по рідному співають, і трава по рідному пахне. Тут, в Бердичеві купила спочатку одну стару квартиру, потім її продала, і купила частину будинку. А потім бачу, що не дам ради тій старій хаті, поміняла на приватизовану квартиру. То була не квартира, а палац., з високою стелею, дві великі кімнати по двадцять квадратнім метрів. Кухня – 12, санузел – 9. А основне – великі вікна. Цю будівлю побудували для життя офіцерів бригади Котовського. Може, в цій квартирі він і сам жив?

Я все життя прожила в низеньких житлах з маленькими віконцями. То ця мене дуже радувала. Все добре, та нема коли жити. А недавно зміняла цю квартиру на невеличку однокімнатну. Дуже великі налоги стали. Не потягнула. Думала, буде для дітей така розкішна квартира, а вони не нуждаються.

А все, чого мені хочеться, це бути похороненою в селі на нашому цвинтарі. Там знайшла собі місце. Пам’ятник Антону зробила, і собі місце отгородила.

Фу, розплакалась. Що була, те бачила і пережила. Що буде, побачу. Нема чого жаліти-плакати.

НАРИС «Поцілунок осені»

В ставку порозкошував осінній вітер котикові верхівки очерету. Погойдуються у воді стеблини, неначе дівчата в пухових хустках, пошепки діляться своїми таємницями. А на березі під лісом кущі глоду вже роздягають своє вбрання. Розсипається червоне намисто плодів. В лихосільскому лісі на рові красуються гінкі сосни. Все більше ціню щасливі хвилини. Самотність… Ні, не самотність, а чергове побачання з природою. В Бурківцях сьогодні найбільше зворушує душу прохолодний листок, що прилип до моєї щоки. Немов поцілунок осені, до якої я вже по віку доросла.

А під деревами блукала осінь, з віття опадало листя від моїх доторків.

Господи, як довго я вже живу на цій праведній землі. Скільки накопилось згадок за прожиті роки. Це ціла життєва книга. Було і добре, було і тяжко. Особливо після переїзду в Одесу. Але на цій землі людей чекають не лbit одні страждання і муки. Була радість і в дітях. Було добре, що вони обидва, соколики, ростуть здоровими. А ми своїм чередом по життю крокуемо. От уже не стало друга – чоловіка. А де ж ті діти, на котрих була надія підтримки в старості?

Старість зі своїми болячками і неміччям… А підтримки нема. Такий плин часу. Але радує одне – я біля істоків свого життя, своєї землі. Своїх джерел, своїх пращурів. Все тут моє. Все для мене. І для мене Бурківці мої, і віковічний дуб сторожом на вході на цвинтар. І місце для мене є на тому на цвинтарі. І ставок навпроти, ліс за горбом. Все моє з дитинства.

Я постаріла, зморщилась, згорбатіла. Нога погано відчиняється. Очі погано бачать.

А сини мої соколики повиростали, полисіли, вуса посіділи. І далеко.

Отаке життя. Закони природи.

НАГОРОДЖЕННЯ МАМИ

В 1947 році маму визвали в Янушпіль в райісполком. Ми не знали, з якою ціллю і всі хвилювались. Вечером вона приїхала з такою звісткою: її нагородили медаллю материнства, яка зберігається в мене до цих пір. Плюс грошова допомога – 40 карбованців щомісячно. Це був доповнюючий бюджет в сім’ю.

Був ще такий випадок в селі. Стельмах Клим був мобілізований на війну, як і всі односельчани. Оставив свою дружину Зоську з п’ятьма маленькими дітьми. Один Бог і люди знають, як вона побивалась, щоб виростити своїх діточок… Один із них, самий менший, і до цього часу працює в селі. В війну на чоловіка прийшла похоронка. А по війні, через 15 років з’явився в селі цей Клим. Жінка, звичайно, його не простила, та й діти поставились з презирством.

Виходить, що під час війни він покохався з медсестрою госпіталю, відказався від своїх дрібних діточок, сказавши своїй новій дружині, що він одинак. Прожив з нею 15 років, а коли та померла, згадав, що в нього є діти. Приїхав в село, але ж і від’їхав з ганьбою. Ні діти, ні жінка його не признали порядочним. Який наніс біль душам.

РЕСТОРАН

Родич моєї подруги Тамари працював офіціантом в ресторані. Вирішив нас познайомити з офіцерами, котрі були постійними відвідувачами цього ресторану. Я і Тамара прийшли. Були обидві одягнуті в сіренькі хлопчатобумажні фуфайки, які нам видали, як спец одіж на маслозаводі. І взуті в резинові чоботи. Дядько Тамарин нас зустрів, предложив роздягнутись в гардеробі. Гардеробщик взяв наші фуфайки двума пальцями за петлю і сторожко повісив на крісло, яке стояло біля стіни, не змішуючи з шинелями офіцерів і шубами багатих дам. Нам стало ясно і стидно за свою бідну одежу. Дядько підвів нас і посадив за стіл, потім пригласив двух офіцерів. Офіцери заказали вино і закуску, і непристойно предложили випити. Нам з Тамарою стало соромно, за кого нас приймають ці офіцери. Ми обидві вискочили із-за столу, схопили свої сіренькі фуфайки і, прямо сказати, втікли з цього ресторану. Потім дядько нас сварив, казав, що ті офіцери з таких же бідових і сільських сімей, як і ми, і шукають таких же бідових дівчат, щоб одружитись. Казав, що його вони просили познайомити нас поза рестораном. Але нам було соромно, що ми були так бідно вдягані. З тих пір ні я, ні Тамара ніколи не посіщали ресторани. Щитали, шо то для богатих.

ВАГОННІ СХОДИНКИ

Вчились ми з Харитиною на одному курсі акушерок. Було так: кожну суботу після занять в технікумі ми йшли на залізничну станцію, сідали на любий товарний поїзд, рідко коли на платформу, більшість у тамбурі, або ж просто чіплялись за сходинки і так, на свій страх і риск, висіли, взявшись за поручні вагона. Доїжджали до Чуднова, а потім йшли пішком від станції до села 18 кілометрів. Вдома ночували, брали торби з харчами, які готували нам матері. По більшості це були пироги з квасолею, тертим горохом, вареними сухофруктами, картоплею, морквою. І пара стаканів пшона на куліш. І міряли назад дорогу до станції, а там товарним поїздом до Бердичева. Були щасливі, як з заходу йшов поїзд, напружений дровима чи дошками. Тоді ми їхали на платформі, сховавшись між дров. Ніхто нас не ганяв, не знімав з поїзду, бо тоді всі так їздили, і народ був доброзичливий один до одного. Але було і таке – вчепились ми з Харитиною за поручні на сходинках, проїхали до станції Демчин, товарняк зупинився. У Хариті за спиною був прив’язаний рогозяний кошик. І тут хлопчаки перерізали мотузяки від кошика. Кошик впав, поїзд рушив, а на пероні розсипались пироги і яблука. Харитя зблідла. А я їй сказала, щоб держалась креше. Тиждень переживемо на моїх продуктах. Отаке в нас було розкішне дитинство і юність, але була неудержима тяга мати хотя яку-небудь спеціальність.

ПРИГАДАЛОСЬ

Для занять у технікумі потрібні були зошити. Батько вигнав горілки бурячихи. Її купляли в Бердичеві на базарі. Ми з Тамарою понесли горілку на базар. До нас підійшли дві немолоді жінки, сказали, що їм потрібно для свадьби дітей. Попросили нас зайти в хату біля ринку. Це була пригожа кімната, на вішалці висіла одежа, під вішалкою багато старенького дитячого взуття. Ці жінки забрали в нас «генсюр» з горілкою, сказали посидіти, поки вони переллють горілку в свій посуд і принесуть гроші. Підіждали ми півчаса і в нас закралась підозра. Виглянули за ті двері, в котрі вони пішли. Це був вихід на вулицю з напівзруйнованим будинком. На смитнику ми назбирали обгорточного паперу, Тамарина мама нам цю цей папір утюжила і зшивала в зошити трьома такими защипами. З тими зошитами ми закінчили перший курс навчання.

ПИШУ ЛИСТА МОЇЙ СЕСТРИЧЦІ

Я кричу тебе, сестричко, до ледь зримого джерельця, що пробивається з-під замшілого каменя в кручі, біля узлісь, сонячних галявин і грибних місць, які і до тепер часто спалахують у мені блискітками спогадів. Без пам’яті нема людини, а дитинство і є той край, куди вертаєшся подумки. Вертаєшся тим схвильованіше, чим далі відходиш літами від рідного села. Бо там, у дитинстві, лишаються не тільки малі від народження роки. Там твої корені, твоя мала вітчизна, що разом з генами батька-матері входять в душу і лишаються в ній довіку. Без усвідомлення цієї істини нема батьківщини. Джерело – а хіба і серцю не буває потрібним таке джерело? Хіба і тебе не мучить спрага знати що і як було колись, не хвилює історія наша, в якій виявлялося чимало білих і чорних плям, іноді кривавих?.. Я скорблю і іду до витоків, до джерела. До тебе, моє рідне село Бурківці.

Богом завещано и народным обычаем наделено: не предай родину, отца, мать, жену и детей.

В Іркутську: опираючись на руку сина, йшла, як наче би пливла в якомусь тумані. На душі було солодко.

Порою докоряю себе за те, що мало ласкала, не балувала своїх хлопчиків. Такі були умови життя. Не було часу і пожити для себе і своїх дітей. Вічна робота на дві ставки.

СЬОГОДНІ 06.02.2004 року.

Тяжко мені на душі. Я одинока, мій друже Антон. Дітей поруч нема і здоров’я теж. Ніколи не думала, що я тебе переживу на 20 років. Спочивай з Богом, я скоро прийду. Ліза.

Звонив два рази Коля в цей тяжкий для нас день. Спасибі, синку, за підтримку. Бажаю тобі доброго здоров’я, синок. Мама.

Мама умерла на Рождество, 8-го января 2009 года, не дожив несколько месяцев до 81 дня рождения.

Я похоронил её там, где она мечтала. В деревне Бурковцы, рядом с могилами её родителей, сестры, мужа Антона, моего отца.

Она читала мне свои стихи часто. Их даже печатали в районной газете. А воспоминания эти я нашел только через полгода, разбирая оставшиеся после неё документы. Не знал, что пишет их. Мы так мало знаем о своих родителях…

А через недели две после смерти она приснилась мне и сказала:

-Не сумуй. Я вже взяла і тобі квитка. Тепер треба ждати…

С тех пор не снилась ни разу. Жду.