ЗІРКА

Притулю обличчя до одвірка

Подивлюсь в морозну далину.

Десь за містом знову впала зірка,

Мабуть також вибилась зі сну.

І ніхто, звичайно, не помітив,

Що на зірку менше угорі,

Що вона вона вже більше не засвітить,

Склавши свої крила на землі.

І ніхто не буде голосити,

Тільки небо зойкне в вишині.

А, мабуть їй теж хотілось жити,

Як сьогодні хочеться мені.

СУЧАСНА УКРАЇНА

Україно, матусенько,

Чого така бліда стала?

Чого очі так запали,

Посиніли губи?

А із рота торчать залізні тризуби?

Поле твоє несіяне.

Немає в нас ладу.

Печем дітям буряки

Замість шоколаду.

Будеш, ненько, процвітати,

Жити, як раніше.

Розумного президента

Шукаймо скоріше.

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Засобом незвичним.

Не так, як колись було,

А демократичним.

Кожний рік на ощадкнижку

Клав я по копійці,

Щоб було на похорони

І собі, і жінці.

Вийшов пшик з тієї суми,

Соромно й казати.

Бо за гроші ці сьогодні

І попа не найняти.

Як помру, зробіть мені таке, люди:

Закопайте мене в землю, сидячи по груди.

Труна тоді буде зайва і бюста не треба.

Так до суду стирчатиму,

Як пень проти неба.

Некрологів не пишіте,

В них немає зиску.

Не забудьте в руки вкласти

Мою ощадкнижку.

Такий засіб, я в це вірю,

Буде в нас відкрито.

Так і будуть нас ховати

Дешево й сердито.

САБАНТУЙ

Я пенсію получила,

Устроїла сабантуй.

Накупила різних ліків,

І спокійно вже ночуй.

Валідол, корвалол,

Від печінки і нирок.

І від тиску адельфан.

Ще й жовтесенький банан.

Вже восьмий десяток маю,

Щоб отой заморський фрукт

Треба раз хоть скоштувати.

Тоді й можна помирати.

Та одне не розщиталось:

На хліб грошей не зосталось.

Та ще й треба молока.

Де б позичити п’ятака?

Ну позичте хоть десятку.

Не сберкнижці тищу маю.

Як повернуть, для порядку

Борг я чесно повертаю.

А пока на хліб не маю.

ОТО ЖИВУЧІ

Ох, старих в нас розвелося –

Страшно до холери!

Куди не кинь, куди не глянь,

Скрізь пенсіонери.

Від них користі немає,

А пенсію просять.

Та ще й пільги вимагають,

Бо медалі носять.

У верхах стали думати-гадати,

Що ж то їм робити?

Таку пенсію слід дати,

Щоб не змогли жити.

І тут зразу підхопили

Цю ідею схвально.

Та пенсію встановили,

Скажем, мінімальну.

А декому довелося

Й максимальну дати.

(очевидно, щоб не стали

Всі разом вмирати)

Дали пенсію маленьку,

Сидять і чекають.

Ні. Ворушаться прокляті,

Ще й пісень співають.

Тоді зробимо інакше.

Дамо половину.

Ні. Хто стогне, а хто плаче,

Все одно не гинуть.

А що буде, коли зовсім

Пенсії не дати?

Може, тоді стануть дружно

Вони вимирати?

Пенсію не доставляють.

Не дають доплати.

А вони все не здихають.

От, живучі, кляті!

***

Діти ж мої діти,

Я ж вас доглядала.

Як були маленькі,

Ніченьки не спала.

А тепер ви крепкі.

А я стара стала.

Ви мене покинули.

Совісті не стало.

А тепер я лишня.

Не маю здоров’я

Як у саду вишня,

Не даю плодів я.

Як була червона,

Всі так любовали.

А як постаріла,

взяли і зрубали.

***

Я думала, что старые не любят.

Не любят, не тоскуют, не грустят.

Я думала, что старые-святые,

на женщин и на девушек глядят.

Что кровь седых, гудевшая разбойно,

рекою напоившая луга,

уже течет и плавно и спокойно,

не подмывая в страсти берега.

Нет. У седой реки все то же буйство.

Все та же быстрина и глубина.

О, как меня подводит седина,

Не избавляя от земного чувства.

ТУРИСТКА

Ой, сказала баба діду:

Я в Америку поїду.

А з Америки в Корею,

Сиди дома, дур алею.

Ой, ти бабо, не казися.

Як є дід, його держися.

Вари йому вареники,

І не шукай Америки.

Баба діда не слухала,

Взяла торбу, й поїхала.

Доїхала до Києва.

Всі сухарики поїла.

Доїхала до границі,

Осталася без спідниці.

На границі крутнулася,

Та й до діда вернулася.

А в дідуся є бабуся.

Що то діду за кубіта

В ліжечку сидить роздіта?

……

Казав, бабо, не казися?

Як є дід, його держися!

Вари йому вареники,

І не шукай Америки.

***

Пусть на свете неизбежность

Процветает – смерть да тленье.

Но зачем любовь и нежность

Мы не ценим хоть мгновенье?

Господи, меня не будет?

Никогда – души и плоти?

Мир, как сон меня забудет.

Деловит и беззаботен.

Я – предтеча другим.

Но и я продолжение тех,

Кто любил и страдал,

И, казалось, ушел без возврата.

Я уже достаточно пожила,

И во многом давно обманулась.

Я на этом свете прохожая.

А на тот еще не вернулась.

Как страшно и непостижимо

Все то, что с нами происходит.

Казалось, жизнь неудержима,

А смерть уже в прихожей бродит.

Когда уже за за семьдесят

И силы постепенно тают,

Жить и печально, и не просто.

Так и живут, и умирают.

Сыну.

Не печалься – жизнь светла.

Только малость горьковата.

И на счастье не богата.

Испепелит тебя дотла.